ГО "Координаційна Рада з питань розвитку Козацтва Січеславщини"

19 липня 1926 р. у Москві ухвалено постанову ВЦВК СРСР про перейменування Катеринослава на Дніпропетровськ. Колишні назви міста:
до 1776 — Новий Кодак,
у 1776–1796 та 1802–1926 — Катеринослав,
у 1796–1802 — Новоросійськ,
Нині – Дніпро.
Серед найвідоміших нереалізованих назв: Січеслав (1918-1919). Письменник Яр Славутич писав, що це ім’я придумав Дмитро Яворницький. У назві міста емоційно зберегли частину, що означала прославляння. А оскільки славити російську імперську епоху і «століття Катерини» в ті роки вже було не модно, то до приставки «Слав» замість Катерини приєднали Запорізьку Січ.
© Ганна Черкаська

«Загадка, яку ще треба розкрити»: як виникло українське козацтво Які землі належали українським козакам?

КОЗАЦЬКА АТЛАНТИДА
Чому при створенні Каховського водосховища були затоплені Запорозькі Січі?
Створення Каховського водосховища переслідувало три стратегічні цілі, яких намагалась досягти Москва – зробити каскад непрохідних водойм, які важко форсувати в разі війни з Заходом, оросити водою Крим після депортації татар, але також і знищити національну пам’ять українців, затопивши місця Запорізьких Січей, які опинилися під водами Каховського резервуару. Останній мотив не був найголовнішим, але всі дії Москви вказують на цілеспрямовану акцію зі знищення історичних місць України, які нагадували про козацькі часи і вольницю, кажуть історики.
Радянський Союз під час Другої світової війни підірвав ДніпроГЕС (зведений в 1930-х роках) для того, щоб затримати німецьке просування українською територією. Загинуло тоді чимало мирних жителів нижче за течією Дніпра, яких не попередили про підрив, зауважують історики.
Але коли почалася Холодна війна, то було вирішено робити каскад гігантських водоймищ, що перетворило Дніпро з потужної ріки фактично на низку водних резервуарів.
«Каскад водосховищ на Дніпрі розглядався крізь призму можливої війни із Заходом. І тоді існував план за потреби і для оборони імперії, підірвати ці водосховища на Дніпрі, і таким чином затопити величезні площі українських земель – для того, щоб противник не зміг форсувати Дніпро. І цей каскад так і проєктувався від Києва і до гирла Дніпра, щоб можна було відрізати всю лівобережну частину», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода українській історик Віктор Брехуненко.
Другим мотивом було зрошення Криму і півдня України, пояснює історик: «Без цього не можна було освоювати Крим після геноциду кримських татар і їхнього примусового виселення, коли був порушений увесь господарський комплекс півострова».
А тепер детальніше зупинимось на третьому факторі, про який кажуть історики, – знищенні пам’яті про українське козацтво.
Січі – знищені двічі
Запорозькі Січі назвались так, бо були розташовані за дніпровими порогами, які були вище острова Хортиця. Самі ці пороги відігравали важливе значення в українській козацькій міфології (були затоплені після побудови ДніпроГЕСу).
Перша Січ виникла ще в 1552 році і проіснували Січі на Дніпрі – а їх було принаймні вісім – аж до кінця 18-го століття.
Але нині, коли читати про Січі, то переважно довідки закінчуються фразами: «Перебуває під водами Каховського водосховища», «Місце затоплене водою Каховського моря» тощо.
Отже, про які Січі йдеться?
Коли було зведено нині зруйновану Каховську греблю, то в 1955–58 роках відбувалося наповнення водою Каховського резервуару і на його дні опинилися:
Томаківська Січ (існувала в 1564–1593 роках);
Базавлуцька Січ (1593–1630);
Микитинська Січ (1628–1652);
Чортомлинська Січ (1652–1709);
Кам’янська Січ (1709–1711) – затоплена частково;
Нова (Підпільнецька) Січ (1734–1775).
«Як історик не любою, чесно кажучи, словосполучення «місця сили», але місця Січей – це дійсно були місця історичної пам’яті», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода запорізький історик Сергій Білівненко.
За словами Білівненка, який є головою правління Запорізького наукового товариства, існує французька теорія про місця пам’яті, що народна пам’ять базується на сакральних місцях і коли людина там перебуває чи згадує про них, то вона відчуває певні емоції, пов’язані з минулим і з гордістю за свій народ.
«Власне, оті Січі і були отакими територіями, згадуючи про які в людей прокидався український патріотизм. І одна з версій створення Каховського водосховища – окрім створення поливної мережі – було саме затоплення козацьких місць, місць, які асоціювалися саме з запорозьким – вільним! – козацтвом», – каже історик із Запоріжжя.
Власне, Каховська водойма знищила, наприклад, місця, звідки козацтво розпочинало свої військові походи. З Микитинської Січі, наприклад, почався визвольний похід Богдана Хмельницького, результатом чого стало створення козацької держави.
Також водосховище – фактично вдруге – знищило, скажімо, Чортомлинську Січ, вперше зруйновану російським військами задля помсти запорожцям, які разом з кошовим отаманом Костем Гордієнком підтримали виступ гетьмана Івана Мазепи і його союз зі шведським королем Карлом ХІІ.
Чи, наприклад, під водою опинилась Нова Січ, зруйнована російськими військами в 1775 році за наказом імператриці Катерини ІІ, коли останнього кошового Петра Калнишевського запроторили на Соловки, де він провів 25 років і помер у 113 літ, а козаків закріпачили.
Із Січами пов’язані імена Дмитра Байди-Вишневецького, засновника першої Січі на Хортиці. Так само й ім’я гетьмана Петра Сагайдачного – він починав козацьку «кар’єру» саме на Січі. Легендарний Іван Сірко, який за життя з десятків битв не програв жодної, – теж обирався багаторазово кошовим отаманом на Січі.
До речі, кошових на Січі обирали відкритим голосуванням і гучним галасом, а новоспеченому отаману змазували голову багнюкою – мовляв, не відривайся від народу, ми тебе поставили, ми тебе й скинемо, якщо зазнаєшся! Тобто українська волелюбність, демократизм, виборність, гоголівська козацька романтика та гумор – все це йде саме від Січі, кажуть історики.
Січ була укріпленою фортецею в насипним валом, в центрі якої був майдан, на якому відбувались козацькі ради. Довкола майдану розташовувались січові курені, в яких мешкали козаки, а також пушкарня, будинки кошового і січової старшини, канцелярія писаря тощо. Ну, а в центрі також була січова церква – Святої Покрови. «Це була козацька територія, зі втратою якої втрачалась і народна пам’ять. Втрачались також і важлива козацька топоніміка і легенди. Це була втрата місць пам’яті», – каже запорізький історик Сергій Білівненко.
«Там була мережа Січей. Тобто одномоментно Січ була одна, але міняла місця на більш стратегічні, важливіші, і ця територія, яку затопила ГЕС, – це була пуповина козацтва, затоплені території були не лише осередком Запорожжя, але й важливими для Київської Русі, бо розширювали її історичний ареал», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода український історик Олександр Алфьоров.
Також водами Каховського водосховища був затоплений і Великий Луг – величезна територія в пониззі Дніпра, що становила собою річки, озера, плавні, болота, ліси. Там козаки ловили рибу і звірів. Великий Луг – трохи нижче за старою течією Дніпра, нижче від Запоріжжя, також був прихистком під час воєн. Рятував він людей і під час Голодомору-геноциду 1932–33 років, зауважують дослідники.
"Ще 300 років тому козаки казали: «Великий Луг – Батько, Січ – Мати». Всі Запорозькі Січі знаходились або на території Лугу, або ж поряд із ним. У XV–XVI століттях плавні Дніпра стали тим місцем, навколо якого почали утворюватися перші козацькі поселення. Згодом вони перетворилися у величезний суспільно-політичний центр, що творив історію та формував світогляд», – писав на своїй сторінці у фейсбуці Національний заповідник «Хортиця» ще минулого року.
«Але знищення української історії було звичною справою для московсько-російської держави. Спочатку була фізично знищена остання Запорозька Січ у 1775 році, а потім і місця розташування майже всіх Січей. Комуністи добре розуміли, що знищивши коріння народу, з нього можна ліпити що завгодно», – читаєм також в дописі.
«Послідовники цариці, радянські комуністи знищили будь-яку згадку про це славетне (Запорозьке) військо. Щоб ми навіть не мали змоги вклонитися історичному Великому Лугу, що належав Запорозькій Січі, у 1950-х роках радянська влада козацькі землі затопила. Бо Сталін захотів на півдні України вирощувати рис і бавовну», – писала одна українська газета в 2022 році.
Що тепер?
Після руйнації Каховської ГЕС і її греблі вода водосховища стрімко падає і може оголити великі території. «Перед нами постане закрита, законсервована (водою) територія, серцевина Запорожжя. Ми побачимо різноманітні маршрути, різноманітні протоки, різноманітні кургани. Для дослідників це буде надважливе явище», – каже історик Олександр Алфьоров.
Історик Сергій Білівненко зауважує, що ще в 1950-х роках при побудові Каховського водосховища лунали пропозиції від місцевих істориків зробити дамбу так, щоб підняти рівень води до рівня, аби не затоплювати місця Січей, або ж відгородити їх – тим більше, що вони були біля правого берега Дніпра, трохи на підвищенні. «Але в підсумку затопили все, що було пов’язане із запорожцями», – каже він.
Віктор Брехуненко не виключає, що після звільнення українських територій від російських військ до моменту відбудови Каховської греблі можна буде провести розкопки, розчистивши перед тим мул, що збирався на дні гігантської водойми, і археологи можуть знайти козацькі гармати, ядра, іншу зброю, люльки тощо. «Але спочатку треба стягнути з Росії репарації за руйнацію (греблі)», – зазначає історик.
Але його зовсім не дивує, що Російська імперія руйнувала козацькі Січі кілька століть тому, потім радянська влада нищила місця Січей водами Каховського водоймища, а нині зруйновано греблю Каховської ГЕС. Різні часи, різні епохи, різни політичні системи, але, каже, мета одна. «Це типова російська практика – знищувати все, що нагадувало про українську окремішність, – наголошує Віктор Брехуненко. – Нам нічого дивуватись цій імперській політиці».

Ростислав Хотин
(Працював кореспондентом агентства Reuters у Києві, на Всесвітній службі «Бі-Бі-Сі» в Лондоні, кореспондентом телеканалу «1+1» та агенції УНІАН у Брюсселі, а нині – редактор Радіо Свобода в Празі)

На світлинах:
1.План Запорозьких Січей з роками їхнього існування. Майже всі вони були затоплені водами Каховського водосховища
2. Карта нижньої течії Дніпра голландського картографа Яна Блау – від острова Хортиця до Чорного моря. Амстердам, 1660 рік. Саме на тому відрізку Дніпра були розташовані Запорозькі Січі
3. Каховське водосховище
4. Підрив дамби Каховської ГЕС
5. Повінь, викликана підривом Каховської ГЕС
6. Обміління Каховського водосховища.

"Усім, хто сумнівався, що Катерину варто прибрати з центру Одеси, варто приїхати сюди.
📍Недалеко від міста, по Хаджибейській дорозі в напрямку села Усатове, є найбільший зі збережених в Україні козацький цвинтар.
👉Це поховання козаків-нерубаїв Сотниківської Січі. Чому нерубаїв?👇
У 1775 році, ліквідовуючи Запорізьку Січ, Катерина заставила козаків, що селились тут на схилах Шкодової гори, підписати документ, в якому вони обіцяють ніколи не брати до рук зброю, а імператриця в свою чергу пообіцяла залишити їх у спокої та не переселяти на Кубань.
⚔️Склавши зброю, козаки взяли до рук кайла і зайнялися видобутком вапняка - єдиного будівничого матеріалу на цих землях. Так, і штольні в Нерубайському, які зараз так розкручені під назвою “Одесские катакомбы” - це їх рук робота. До речі, вся Одеса на той час була побудована з цього козацького вапняку.
Саме на цьому цвинтарі поховані власники найкрупніших штолень - козаки Шмигора та Гетьманенко.
Сам цвинтар невеликий, усього збереглося близько двохсот хрестів, частина з яких - мальтійські, частина - грецькі, заокруглені, з півмісяцем, чотириконечні, шестиконечні та восьмиконечні. Фахівці стверджують, що тут є 32 види унікальних за формою надгробків.
👉Найстаріший хрест датується 1771 роком, і, згідно з написом, поховане під ним немовля. Багато могил з позначками 1822, 1855 року.
🇺🇦Усі написи зроблені здебільшого по-українськи, з домішками старо-церковних слів. І скажіть мені після цього, що Одеса завжди була “русскоговорящей”!
📍До речі, подібне кладовище є недалеко звідси - на вершині Шкодової гори, але там збереглося щось близько п'ятдесяти могил. Проте саме місце визначне, вважається центром Усатівської культури. Розкопки показали тут поховання, датовані 2 тисячоліттям до нашої ери.
🤔Як думаєте, чому про цвинтар знає так мало людей, хоча це одна з найвизначніших пам'яток не лише Одещини, але й України? Чому донедавна він був повністю зарослим та занедбаним?
Чи не тому, що він ніяк не вписується в історію про те, як “Катерина заснувала Одесу”, яку так активно просувають і захищають малороси в Україні?
Тому, коли почуєте від чергового експерта з історії чергове “не надо трогать Екатерину, это наша история”, запитайте в нього, що він знає з козацької історії краю. Скоріше за все, там - величезна дірка. У формі двоголової курки".

Автор Олександр Дума

..В українській мові є таке слово – «герць». Ні російською, ні якоюсь іншою мовою це слово в принципі не перекладається. Іменник з таким значенням є тільки у нас. Цей факт дуже багато говорить про українців загалом і про нашу історію зокрема.
Герць — це щось подібне до коктейлю з розвідки боєм і масового самогубства: змішати, але не збовтувати. Герць придумали запорізькі козаки, і вони були єдиними, хто його використав у війні. Герць - це нахабна смерть в людській історії. Або — якщо Удача, Калі та Богородиця залишаться тобою задоволені — найкращий момент у житті українського воїна.
Перед початком бою, коли війська вже вишикувались, кілька козаків групувалися і йшли вперед, у бік супротивника, прямо в зону досяжності кулі. Там, під кулями та гарматними ядрами, вони зупинялися. Починався герць, танець зі смертю.
Козаки знущалися з ворога. Вони сміялися, кричали, вигукували образливі фрази, пританцьовували під кулями, намагаючись вивести супротивника з себе. Нерідко це вдавалося, і розлючені московити чи поляки, чи турки, чи татари зривалися зі своїх позицій, ламаючи ряди, аби стерти, заткнути, знищити нахабних українських виродків.
І наривалися на шалений вогонь козацьких мушкетів.
А якщо командувач противників таки стримував свої війська, завдання герця все одно було виконано. Козаки, що регочуть, знущаються, веселяться під градом куль, що вмирають, але не припиняють смертельного танцю, здавались ворогам напівбогами або напівдемонами. Кривавий танець приносив свої плоди.
Із герцю поверталися не всі. Завжди не всі, але завжди зі славою. Часто ніхто не повертався.
Але герць не припинявся.
Нині стародавній страшний герць знову повернувся. Вся Україна стоїть віч-на-віч із ворогом, обличчям до нього. Ззаду не вірні товариші, і не стрій мушкетів, а незрозуміло хто, які часто не мають навіть сміливості назвати себе нашими союзниками — хоча розуміють, що їхня черга наступна.
Але ми танцюємо. І знущаємось з ворога. І кричимо йому «До зустрічі на руїнах Кремля, суки!..».
Старий добрий український герць. Тільки у нас є це слово. Тільки ми завжди веселимось, дивлячись у прірву, чекаючи, що безодня усміхнеться нам у відповідь, коли зрозуміє, що ми кличемо її на танець.

Текст Юрія Гудименка

Мати. Мама. Матуся. Скільки спогадів і тепла таїть це магічне слово.Воно про найближчу, найдобрішу, найкрасивішу і наймилішу людину у світі. Її очі супроводжують дітей у далеких життєвих мандрах, материнська ласка гріє нас все життя аж до старості. Її створив Бог на цій землі для краси і щастя, щоб вона дарувала життя і була продовжувачем роду людського. Дорогі милі, українські жінки !
Вітаємо вас з цим святом.

Сьогодні багато жінок-мам на війні. Вони зробили цей крок в першу чергу заради своїх дітей.
Бажаємо нашим жінкам-воїнам Божого захисту! А всім нашим мама - дякуємо за життя і бажаємо здоров'я!

Переможемо!

"А ВИ ЗНАЛИ, що російська імперія та московська церква боролися не лише з українською історією та мовою, а й з українською архітектурою. Так, 1801 року свящєнний синод у Петербурзі видав заборону будувати церкви "в малоросійськом вкусє". Багато храмів було знищено, багато перебудовано під "вєлікорускіє" лекала. Фактично було зупинено неймовірний розвиток українського дерев'яного зодчества на підросійській території України.

Дивом уцілілий храм у Новомосковську (старі козацькі назви - Новоселиця і Самар) на Дніпровщині свідчить про те, якою потужною була дерев'яна сакральна архітектура Лівобережжя, скільки шедеврів утрачено і скільки так і не з'явилися на світ.

Троїцький собор - найбільший дерев'яний храм України, який сягає у висоту 65 метрів, і єдиний збережений 9-дільний храм. Народний майстер Яким Погребняк будував його у 1770-их роках як своєрідну епітафію знищенню Січі. Саме Троїцький храм став головним героєм знаменитого роману Олеся Гончара "Собор".

Здавалося, чого б московській нечисті чіпатися до архітектури. Але вони розуміли, що в старих зрубах живе душа народу, про який вони розповідатимуть сотням наступних поколінь. До прикладу, ми не читаємо папірусів, уявляємо древніх єгиптян, як Елізабет Тейлор у ролі Клеопатри, але ж насправді древній Єгипет для нас - це піраміди і Сфінкс.

Так і у випадку з дерев'яними українськими храмами, які принципово відрізнялися від зразків московського зодчества і тому виявилися поза законом в імперії та її кишеньковій секті.

Західноукраїнським храмам пощастило більше. На них почали полювати на 250 років пізніше, після укорінення радянської влади. Тому й збереглося на Заході стільки дерев'яних шедеврів.

Щоправда, багато було і знищено, в тім числі, як не прикро визнавати, й за допомогою так званих українців. Тому того, хто нині не береже та знищує наші пам'ятки, цілком справедливо прирівняти до москалоти. З усіма подальшими для них наслідками".

Христос Воскрес!
Олег Борщевич (ветеран російсько-Української війни,
Отаман Козацького Батальйону «Січеслав», 1-й заст. Командира Батальйону «Січеслав», Начальник Управління Дніпровського округу МКС «УГВ». Голова управління «СЕБ» в Дніпропетровській області. Генерал-хорунжий УГВ
), начальник штабу нашої координаційної ради сьогодні має день народження.
Вітаємо його та бажаємо здоров'я, невичерпної енергії, стійкості та святкувати нашу перемогу разом!
Слава Україні!

Щодо позиції «Зеніт»

Вихід особового складу 110 Бригади з Авдіївки відбувався в умовах безперервного бомбардування ворожою авіацією та артилерійських обстрілів, постійних атак fpv-дронів, атак на евакуаційні автомобілі, обстрілів евакуаційних шляхів. Декількох важкопоранених і загиблих військовослужбовців не вдалося евакуювати.
Противник розвивав швидкий, масштабний наступ, не лишаючи шансів для повторних спроб.

Через повне оточення опорного пункту “Зеніт” було прийнято рішення зв’язатися з координаційним центром і організаціями, які ведуть переговори з ворожою стороною щодо обміну полонених для надання допомоги нашим важкопораненим беззбройним військовим, відповідно до міжнародних правил ведення війни і законів, які захищають військовополонених.

Ворог повідомив координаторів цього процесу, що погоджується провести евакуацію наших поранених і надати їм допомогу, а в подальшому – обміняти. Наші військовослужбовці отримали наказ зберегти свої життя.

Що трапилося в подальшому ми дізналися з ворожих ресурсів. На оприлюдненому ворогом відео із захопленої позиції “Зеніт” родичі опізнали Георгія Павлова, Андрія Дубницького, Івана Житника – загиблими. За нашими даними ворог також розстріляв Олександра Зінчука та Миколу Савосіка. Про шостого бійця інформація поки не підтверджена, скоріше за все він був з приданого підрозділу.

зс рф – терористи і воєнні злочинці, які розстріляли беззбройних поранених. Відповідні органи проведуть розслідування і встановлять правду за фактом порушення законів та звичаїв війни, поєднаного з умисним вбивством (ч. 2 ст. 438 КК України).

За злочини проти наших військових ми дамо гідну відповідь!

Помстимося за кожного нашого закатованого воїна!

Нестерпно боляче за побратимів.

Щирі співчуття родинам полеглих воїнів.

Честь і Вічна Слава полеглим героям.

Наші війська тримають оборону далі, ворог не припиняє спроб подальшого наступу. Війна жорстока, ми виборюємо свободу високою ціною.

Мапа України 1918 р.

Герої Крут – народження нової української нації.
Без сильної збройної армії Україна ніколи не стане потужною державою. Цьому є безліч доказів в історичних подіях України. Один з таких фактів – бій під Крутами у 1918 році.

Історичні передумови.
Молода Українська Народна Республіка (УНР) не так давно проголосила свою автономію у складі Росії і взяла курс на будівництво демократичної держави. Тривала Перша світова війна. Стосунки між Центральною Радою та Тимчасовим урядом погіршувалися день за днем: перші не хотіли, аби ними керували з Росії, другі прагнули зберегти вплив на ці землі й, особливо, на формування і командування військами.
17 грудня 1917 року Українська Центральна Рада отримує ультиматум за підписом Леніна та Троцького. Більшовики вимагають негайно припинити роззброєння червоних військових загонів і легалізувати їх, що рівноцінно проголошенню війни.
Керівництво УНР відхилило маніфест та почало спроби вирішення конфлікту за допомогою дипломатії. Враховуючи майже повну відсутність боєздатної армії та справжній вакуум, який виник навколо Центральної Ради з боку суспільства, молода Республіка була приречена.
«Червоні» почали свій наступ з двох напрямків. 20-тисячний загін під керівництвом Антонова-Овсєєнка вирушив з боку Ростова на Східну Україну. На північному сході розгортався 6-тисячний «Східний фронт» Михайла Муравйова. До кінця грудня 1917 року більшовики встановили владу на більшій частині Сходу України та почали наступ на Київ.
На початку січня 1918 р. більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях та розгорнули наступ на Київ. 24–27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. Оборона цього міста є однією з героїчних і маловідомих сторінок в історії визвольної боротьби українського народу.
Захищати столицю було нікому. Центральна Рада УНР у своєму підпорядкуванні мала окремі частини колишньої російської армії, що були українізовані, а також сформовані із добровольців підрозділи, серед яких варто назвати курінь Січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем, загони вільного козацтва, та сформований Симоном Петлюрою Гайдамацький Кіш Слобідської України. Саме добровольці стали опорою Центральної Ради. В цих умовах стати на захист Києва були здатні, мабуть, лише гімназисти та студенти.
5 січня 1918 року було створено студентський курінь Січових стрільців. Він нараховував дві сотні добровольців, в основному студентів київських університетів. Керівництво загоном взяв на себе старшина Андрій Омельченко.
Добровольці почали тренування, які продовжувались не більше тижня, до 26 січня. Звісно, про жодну адекватну військову підготовку не могло йти і мови. У той же день загін підпорядковується Аверкію Гончаренко, переправляється під Бахмач, де разом з чотирма сотнями курсантів 1-ї Київської юнкерської школи імені Богдана Хмельницького має стати на захист Києва.
Коли українські війська відступили до станції Крути, на їх підтримку було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів і 20 старшин (офіцерів) та першу сотню (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. До них приєдналися ще близько 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина.
За різними підрахунками, у Крутах 29 січня 1918 року перебувало від 300 до 520 (600) українських воякiв і юнакiв та студентiв, якi мали на озброєнні до 16 кулеметів, бронепотяг під командою сотника М. Ярцева і бойовий потяг сотника С. Лощенка.
Вранці 28 січня сотні студентського куреня прибули на станцію Крути та почали рити окопи, займаючи позиції. Озброєння катастрофічно бракувало.
Бій під Крутами розпочався 29 січня о дев’ятій ранку з бойового зіткнення українських захисників з передовим загоном матросів, які намагалися взяти станцію одним ударом. Більшовики мали значну чисельну перевагу, їхній трьохтисячний загін намагався взяти захисників в кільце. З тилу крутян підтримував бронепоїзд з гарматою, який обстрілював нападників.
У запеклому п’ятигодинному бою захисники понесли значні втрати, але змогли відбити перші атаки ворога. Але почали закінчуватись патрони, замовкла і гармата, відстрілявши весь боєзапас. Омельченко запросив підтримки, але штаб не відповів. Як з’ясувалося потім, штабісти кинули бійців напризволяще, втікаючи на потязі назад до Києва. Так поспішали, що навіть забули відчепити вагони з боєкомплектом…
В цій ситуації юнкери та студенти почали відступати. У бійців Омельченка позаду була відкрита місцевість, тож старшина прийняв рішення багнетною атакою деморалізувати ворога, щоб мати змогу відступити з меншими втратами. Зіткнувшись в рукопашному бою з професійними військовими, крутяни понесли великі втрати, загинув і старшина Омельченко.
Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські війська організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. 27 студентів та гімназистів, які перебували у резерві, під час відступу потрапили у полон. Один із більшовицьких командирів Єгор Попов втратив рівновагу, коли дізнався, що внаслідок бою під Крутами втрати більшовиків були великими. Щоб якось їх компенсувати, він наказав ліквідувати полонених. За розповідями очевидців, «червоні» жорстоко знущалися над полоненими, потім всіх розстріляли. Григорій Пипський перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів. На момент бою Григорій був учнем 7-го класу Кирило-Мефодієвської гімназії.
Розстріл студентів під Крутами був одним із перших випадків розправи над полоненими у роки російсько-української війни, яка розпочалася в грудні 1917-го і тривала з перервами до листопада 1921 року. Він показав, що росіяни ведуть цю війну за іншими правилами, адже на фронтах Першої світової воюючі сторони дотримувались міжнародних Женевських конвенцій щодо полонених, за якими останнім гарантувалося життя (порушення міжнародних норм ведення війни відбувається і сьогодні, в російсько-українській війні на Сході нашої держави).
Так закінчилася битва під Крутами. За різними джерелами, українська сторона втратила вбитими до 300 чоловік, але змогла затримати більшовицьку армію (яка налічувала близько 6 тисяч чоловік) на 4 дні, вигравши для УНР трохи часу. Відступаючи, крутянці підірвали мости і залізничне полотно і цим затримали більшовицький наступ. Ця затримка дала змогу Центральній Раді заключити Брестський мир 9 лютого 1918 року та зберегти молоду Українську Державу. Брестський договір був підписаний УНР, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією.
Радянська влада не дозволяла селянам ховати страчених добровольців. Тіла лежали просто неба (за свідченням учасника бою _____________ - в вагонах) до березня місяця. Лише в березні, коли розтанув сніг, селяни знайшли понівечені тіла студентів (за свідченням учасника бою – рідним дозволили забрати тіла і перевезти до Києва).
Подвиг студентів-крутян став символом мужності та беззастережної любові до власної Батьківщини. За часів радянської влади, про бій під Крутами забули на довгих 70 років, до отримання Україною незалежності. Нашу історію нищили так само як нищили наш український народ. Тільки в останні роки історики почали активно вивчати наявні матеріали. Незмінним залишається факт: битва під Крутами – одна з визначних сторінок історії України, яку ми маємо пам’ятати.
На сьогодні вiдомi прізвища 20 студентів-добровольців. Це студенти Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти університету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гімназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).
Досі біографічні дані були відомі лише про вісьмох крутянців. Нещодавно віднайдені архівні та газетні матеріали розкривають життєпис ще одного із вояків Студентського куреня – Олександра Борозенка-Конончука.
Ще про кількох крутянців знаємо лише прізвище. Решта були поховані невпізнаними. Встановлення їхніх життєписів та вшанування пам’яті героїв на належному рівні є нашим боргом перед захисниками України. У 2014 р. науковий співробітник Інституту історії України НАН України Віталій Скальський знайшов у архівах дані для біографії ще одного з "перших кіборгів".
Олександр Борозенко-Конончук народився 8 липня 1903 р. у с. Антонів Сквирського повіту Київської губернії (нині - село Сквирського району Київської області) у селянській родині Остапа (Євстафія) Ісидоровича та Агафії Іванівни. Навчався в Антонівському двокласному сільському училищі. 1905 р. планував вступати у Велико-Сорочинську вчительську семінарію, однак обрав професію медика і з 1906 по 1910 р. навчався у Київській земській фельдшерській школі при Кирилівській лікарні (нині - Київський перший медичний коледж).
Після закінчення навчання працював у лікарнях Київської губернії. 1912 р. призваний на військову службу. Під час Першої світової війни як солдат Російської імператорської армії брав участь в окупації росіянами Галичини. З початком Української революції 1917-1921 рр. став активним діячем фельдшерського руху. Учасник з’їздів медико-санітарного персоналу, член Всеукраїнської спілки лікарських помічників. Восени 1917 р. вступив на правничий факультет Українського народного університету. Під час бою під Крутами 29 січня 1918 р. потрапив у полон і був розстріляний більшовиками. 19 березня 1918 р. похований на Аскольдовій могилі у Києві.
Студенти та гімназисти Помічного студентського куреня Січових Стрільців замордовані російськими більшовиками після бою під Крутами та перепоховані заходами української влади 19 березня 1918 р. у Києві на цвинтарі «Аскольдова могила».
Студенти університету Св. Володимира та Народного університету
1. Андріїв
2. Божинський-Божко Микола Васильович
3. Борозенко-Конончук Олександр Євстафійович
4. Головащук Кирило
5. Гончаренко Федір
6. Дмитренко Лука
7. Кирик В.
8. Лизогуб Микола
9. Наумович Володимир
10. Омельченко Оверко
11. Попович Олександр (Олелько)
12. Пурик-Пуриченко Сидір
13. Сірик Василь
14. Чижів Микола
15. Шерстюк Олександр
16. Шульгин Володимир
Гімназисти
Гімназисти 2-ї Київської української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства та інших гімназій
1. Ганкевич Микола Георгійович — учень VIII класу 2-ї гімназії
2. Гнаткевич Василь — учень VI класу 2-ї гімназії
3. Кольченко Павло Іванович — учень VIII класу 2-ї гімназії
4. Микола Корпан — учень 2-ї гімназії
5. Мисан — учень 2-ї гімназії
6. Піпський Григорій —VII клас 2-ї гімназії
7. Соколовський Андрій —VI клас 2-ї гімназії — Боднарка, Лемківщина
8. Сорокевич Іван —VII клас 2-ї гімназії. Уродженець села Боднарки, що на Лемківщині, також колишній учень Перемиської української гімназії, у 1914 р. депортований із батьками до Ростова. Взятий в полон разом із 25-ма іншими учнями і студентами. Розстріляний.
9. Тарнавський Євген —VI клас 2-ї гімназії
Також в бою брали участь
1. учень 8-го класу 2-ї київської гімназії Роман Король (Кожичі, Яворівщина). Залишився живим, подальша доля невідома,
2. Євген Мельник — Воля Якубова на Дрогобиччині, двоюрідний брат провідника ОУН Андрія Мельника, загинув, Галицько-буковинський курінь січових стрільців
3. з військовиків — Євтимович Сергій, хорунжий, згодом — підполковник Армії УНР, поручник дивізії «Галичина»
4. Тригуб Юхим Демидович — народився 1898 року в селі Свинарка, загинув
5. Антоняк Іван,
6. Юричко Степан,
7. Яцків — усі родом з Галичини, загинули
8. Михайло Курило,
9. М. Гринник — галичани, залишилися живими,
10. Янов Микола — сотник Вільного Козацтва Чернігівщини, підполковник Армії УНР в екзилі

Недолуга політика щодо створення військових сил призвела до того, що захищати Україну від більшовицької навали було нікому.
Ця війна здобула назву «Ешелонної», адже бойові дії розгорталися вздовж залізничних колій і полягали в контролі над ключовими залізничними станціями та найбільшими містами.
15 грудня 1917 року було створено був створений особливий комітеті з оборони України, куди ввійшли Порш, Петлюра та Єщенко.
18 грудня 1917р. був призначений головнокомандуючий – полковник Капкан очолив всі збройні сили Української народної республіки.
26 грудня 1917 р. ухвалено Постанову, яким оголошено про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати. Були створені українські підрозділи.
Майже з 300-сот тисячного війська на літо 1917 р. залишилось 15 тис. чоловік.
Не тільки деморалізованість української армії, яка була стомлена війною призвела до кривавих подій того періоду. Більшовицька пропаганда та агітація, яка була направлена на селянські маси, які складали ядро української армії мала великий вплив на людей. Українські високопосадовці були здивовані тим, що полки, які вступали до української армії і завзято скандували Слава Україні вже через пару тижнів дивним способом губили своє завзяття, упадали в апатію, в «нейтралітет» до більшовиків; і через що? – вони повірили більшовицькій брехні про те, що Центральна рада складається з буржуїв; та яка вона «буржуазна», коли це є загальноукраїнська рада робітничих, селянських та солдатських депутатів?.. Крім того, більшість були впевнені, що «ніколи братній народ не піде війною на Україну».
5 січня 1918 р. комісар по боротьбі з контрреволюцією на півдні Росії Антонов-Овсієнко віддав директиву про загальний наступ на міста України. На цей час вже були захоплені Суми, на черзі – Полтава, далі відкривався шлях на Київ.
22 січня 1918 р., коли більшовики, захопивши всю Україну наближались до Києва, нарешті були розірвані федеративні відносини: мала рада проголосила ІV Універсал, який проголосив незалежність Української Республіки.
5 січня 1918 року було створено студентський курінь Січових стрільців.

8 лютого 1918 р. більшовицькі війська ввійшли до Києва і вчинили червоний терор.
2 березня 1918 р. Київ було звільнено.
Бій під Крутами дав можливість уряду переїхати до Житомира і продовжити перемовини для підписання Брестського договору.
У 1934 р. було наказано знищити Аскольдову могилу, де були поховані деякі з загиблих під Крутами.

29 січня 97 років тому відбувся бій під Крутами, в якому українські студенти пожертвували своїм життям, аби спинити армію більшовиків при наступі на Київ. Цей приклад самопожертви молоді багато в чому нагадує подвиг Небесної сотні та кіборгів Донецького аеропорту.
Студенти усвідомлювали всю складність ситуації. Мало хто з них мав військову підготовку. Тим не менш, вони пішли на захист проти радянської більшовицької навали. Ці добровольці – перші кіборги нашої історії. Без підготовки та належної зброї вони майже добу стримували радянське військо. 300 студентів-добровольців стримували 6 тисячне військо (деякі данні – 3 тис.). Добровольці ДАП, яких так і прозвали – кіборгами, це ті ж добровольці Крут.
Бій під Крутами це докір тій українській владі в її безпорадності.