Bailment

як не слід, хто вкладається спати на правий бік,
хто збиває взимку зі сходів лід, хто зневажив страх, хто поліг в боях.

Краще називай їх на імена, щоби іменам не згубити лік –
ту, що дотепер все одна й одна, і того, хто нам ремонтує дах,
хто щодня паркуєтся

Я знав священика, який був у полоні.
Шрам на скроні. Збиті чорні долоні.
Телефонні розмови з донецькими операми.
Трофейний опель із польськими номерами.

І ось він мені говорив: інститут церкви
поєднує нас усіх подібно до цегли,
випалює нас у вогні, скріплює нас для грунтовки,
хоча все це втрачає сенс уже під час артпідготовки.

останні
білі квіти, що й досі вмирають отут, біля мене, торкаючись лоба.
І сльозини долають знайомий маршрут, що йменується “сяйво – жалоба”.

Я у спогад складу, наче мушлі морські, твої майже дитячі зізнання,
твої очі нефритові, погляд прискіпливий, губи тремтливі

Чекаємо нового дня сірого мегаполісу.
І лише вночі з’являєшся справжній ти.

до твоїх губ. Безболісно
і безтурботно ми накриваємося
простирадлом і чекаємо півночі.

Речі чимдалі стають простішими,
Простір люб’язно стає закритим,
Будь я хоч світлом, відлунням, тишею –
Ти не повинен мене любити.

Справді, ну що я таке вигадую,
Хто мені лікар і хто тобі критик,
Будь я хоч звабою, владою, Ладою –
Ти не повинен мене любити.

Диви, димок за пагорбом! Напевно,
отам уже і є твоє село?

У нього ж губи, глянь, посіверіли.
На йому опанчина рогозова.
Він не доїде, змерзне, пропаде.

Washington Square Park, USA 🇺🇸

З кожним хоч раз був такий момент, коли тобі раптом захотілося включити музику на повну гучність і танцювати, танцювати. Тут ніяково обертаєшся, а там вся сім’я чадить.