VIRSH.

Євген Плужник

***
Дикий сон мені щоночі сниться:
Я – скрипаль в пивниці «Mоn аmі»,
Награю гостям такого Гриця,
Що ніхто й ніколи не умів...

А вони, вигукуючи хрипко,
П’яно плачуть, всіх і все клянуть.....Голосніше вий, ледача скрипко,
Розливай гарячу каламуть!..

Але тихші все й журніші звуки...
Все щиріші рухи і слова...
Голови не слухаються руки,
Нижче й нижче никне голова...

І тоді п’яним потворним дивом
Вибухає істина на мить, –
На руках, що держать кухлі з пивом,
Кров чиясь парує і кипить!

І все ширше шириться пивниця...
І пливуть в кривавім тумані
Посинілі передсмертні лиця,
Плач і зойки – дикі і п’яні!

І в гурті, між вбивників і трупів,
Я, скрипаль з пивниці «Mоn аmі»,
Вию так в обличчя ночі глупій,
Як ніхто й ніколи не умів.
1927

ВасильСимоненко
Море радості

Я із надій будую човен,
І вже немовби наяву
З тобою, ніжний, срібномовен,
По морю радості пливу.

І гомонять навколо хвилі,
З борта човна змивають мох,
І ми з тобою вже не в силі
Буть нещасливими удвох.

І ти ясна, і я прозорий,
І душі наші, мов пісні,
І світ великий, неозорий
Належить нам — тобі й мені.

О море радості безкрає,
Чи я тебе перепливу?
Якби того, що в мріях маю,
Хоч краплю мати наяву.

09.03.1961

4:45

Я боюся втратити дотики
Я боюся втратити запахи
Я боюся втратити спогади
Про Твої та мої погляди

Ми лежим обійнявшись шкірою
а думки мої вже до сонця лишень
Кожна секунда кожною мірою
Наближає той самий розлуки день

Я благаю сонце сповільнитись
Я прошу світанок затриматись
Я хочу ще трошки зануритись
До щастя свого торкнутись ще

Я пишаюсь твоєю надсилою
Знаю найдрібнішу рану твою
Мій герою титану коханий мій
Буде сердце з тобою у кожнім бою

А поки благаю сонце сповільнитись
Та прошу світанок затриматись
Бо хочу ще трошки зануритись
До щастя свого торкнутись ще…

E.Насиров 15.10.23

бо #мовацеважливо

Цій планеті хочу поставити нуль
А потім чую сміх дитячий
Цій планеті хочу поставити нуль
А бачу закоханих обійми гарячі

Цій планеті я хочу ставити нуль
А ж раптом кіт приходить на руки
Цій планеті я хочу ставити нуль
Та вечір із друзями після розлуки

А потім вино, плед та книга цікава
Чи подорож на новій землі, ранкова кава
Сповнена гачачої хтивості ніч кохання
Чи день на городі із землею своєю вітання

Смачнющий томат чи джелато на пляжі
Легкий вітерець захід сонця пейзажі
Рука у руці надблизької людини
Та що мурашить усього тіла клітини

Джаз та свічки, поцілунки та танці
Зоряні ночі, близькі без дистанцій
Можливість кохати можливість любити
Бігати плавати та дурниці робити

Цій планеті дійсно хочу поставити нуль
Але є що втрачати та за чим сумувати
Цій планеті дуже хочу поставити нуль
Та поки не буду бо є що цінувати ….

Ціную своє…люблю своє та своїх…

Е. Насиров 9.10.23

А чи вірив у магію старець безпритульний
Чи він бачив тих янголів що бува на землі
Чи читав він казки чи шукав він дошкульно
Тих ознак що у небі пливуть ніби ті кораблі

Чи шукав він пригод у чарівному світі
Чи достатньо було всіх тих ельфів й ельфинь
Та чи мріяв побачити усе живе розмаїття
Що існує з собою у мирі та без потрясінь

Достеменно не знаєм та й це не важливо
Бо помер він але із посмішкою на вустах
А руках він тримав стару листівку з Берліну
Із словами «кохаю» й це був увесь його «дах»

Е. Насиров
8.10.23

Дякую Nataliia Yevlanova за поезію

Юрій Іздрик

***
я вірю у силу і в астенію
я вірю у твердість і вірю у гнучкість
я мало що знаю і мало що вмію
та певен що нас вже ніщо не розлучить
хоч кажуть кохання триває три роки
і кажуть що пристрасть за ніч вигорає
та нам ні до чого ці марні уроки
бо ми ще вчимося у себе навзаєм
бо ми ще дивуємось кожному слову
і ніжність досліджуєм факультативно
ми зáвжди незрілі завжди не готові
це дивно і гарно це гарно і дивно
а разом ми сильні і астенічні
і часом гнучкі а часами – камінні
і кожна хвилина для нас ніби вічність
коли ми не разом коли ми мов тіні
і кожна хвилина для нас ніби глина
коли ми – ліпнина єдиного літа
і так нам безумно бездумно дитинно
немов у господньому «будьте як діти»...а навіть коли бути сильним несила
ми гнулись та не прогинались без міри
і ми несміливими бути не сміли
бо є в нас кохання і трошечки віри

Ліна Костенко
"Крила"

А й правда, крилатим ґрунту не треба
Землі немає, то буде небо

Немає поля, то буде воля
Немає пари, то будуть хмари
В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає
А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір"я,
А з правди, чесноти і довір"я

У кого — з пристрасті у коханні
У кого — з вічного поривання
У кого — з щирості до роботи
У кого — з щедрості на турботи

У кого — з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії
Людина нібито не літає...
А крила має! А крила має!


🤍

А ти сій квіти...
Навіть якщо завтра – кінець світу.
Загоюй рани людям і землі,
Роби, що дав Господь можливість вміти.
Пильнуй ланів, щоб були з хлібом на столі.
Ділись, чим Бог послав, і витри сльози.
Поплачем після Перемоги всі разом,
Коли від крові вмиють землю теплі грози
І мирна тиша увійде у кожен сон...

А ти сій квіти...
Навіть якщо завтра – кінець світу.
Сади садок. Хай виростає до зірок.
Служи землі. Цінуй, люби, лелій.
Вона віддячить дітям
І всім, хто хоче й вміє вільно жити.

Сій квіти жовті, сині – різні,
Щоби вони встелили всі шляхи,
Якими повертатимуться грізні,
Найкращі в світі наші вояки
Додому, до родини і до щастя,
Яке вимолюємо в Бога зараз всі.
Сій хліб і квіти – всупереч напастям.
Багато сій, щоб вистачило всім...

(с) Людмила Муріна

Дякую

Олена Теліга

Ніч була розбурхана та тьмяна

Ніч була розбурхана та тьмяна,
Вітер грав і рвав пом’яті струни,
Я пила самітньо аж до рана
Темну розпач — найгіркіший трунок.

А під ранок, зором помертвілим
Розгорнувши спопелілий морок,
Віднайшла я ненаправний вилом
На землі, на небі і в простораx…

Та в душі, як день слабий і сірий,
Прокидалась втіха блідолиця,
Щоб навчать її своєї віри:
У житті нічому не молиться.

Юрій Іздрик

я шаную усе що сказано
ти цінуєш усе промовчане
так вже є відколи не разом ми
так напевно вже нам наврочено
напророчено напартачено
наплановано і накаркано
так багато вже часу втрачено
і крапленими крито картами

я відгадую ноти паузи
ти слова мої пересіюєш
так недовго буваєм разом ми
так багато чого не смієм ми
та сміємося в повен голос ми
а як плачемо то впівголоса
одне одному часто молимось
зупиняючи чортове колесо

затискачи час між пальцями
запускаючи сонце подихом
живемо на якихось станціях
між від'їздами і приходами
поміж стінами й дороговказами
ми приречені бути точними
і мовчу я про все що сказано
і співаєш ти про замовчане

Юрій Іздрик

FEMALE

пуп'янки сонно розплющують очі
сонце висмоктує квіти на себе
все це таке недостигле дівоче
навіть дівчаче — тягнеться в небо
вигини пагонів ніжні прожилки
бачать у сонці рослинного принца
в зав'язі кожної квітки — жінка
жінка як поклик жінка як принцип
жінка як сіль материнського моря
жінка як цукор майського меду..
ще анемічні напівпрозорі
тягнуться пагони просто у небо
сонце наситить.. сонце зігріє...і спопелить — але це несуттєво
квітка — найкраще втілення мрії
квітка — геральдика для королеви
всохнуть зів'януть згіркнуть пелюстки
цвіт опаде у гербарій на згадку
та у розщелинах чорної пустки
лишаться злі і веселі зернятка

Юрій Андрухович

Дует

До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.
Між землею і небом – висячі плантації квітів…
У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць
дві самітні тендітні душі – рука в руку – вгорнулись.
Між землею і небом ходили поет і блудниця.
Був на ньому позичений фрак, а на ній – з реп'яхами спідниця.
І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,
і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні. Їх невтолене так і боліло невтоленим –
у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним.
Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні
заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,
і довіку ходити удвох по висячій плантації,
де кульбаби горять і наспівані сни повертаються…

Юрій Андрухович

Зміна декорація

У приміщенні церкви відкрито вокзал:
почекальні, лампади, ікони, кабіни.
Перелюднені хори гудуть, мов казан,
a в касирок вуста, як фальшиві рубіни.
Туалети і фрески. Колишня зоря
закотилась у тлін, мов Марія у чорнім.
Відчиняєш, як двері, врата вівтаря –
і виходиш, і ходиш по першій платформі.

А на ній – протяги, паротяги. Свічок
пересохлі світла, як пісні на бенкеті.
Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок
пролетарський пророк у червонім кашкеті.

У приміщенні школи відкрито готель:
там завжди хтось із кимсь укладається спати.
Сталактити волого пульсують зі стель,
старшокласниці прагнуть солодкої вати
і, сплітаючи русла заламаних рук,
опановують суть природничих наук.

У приміщенні замку відкрито шпиталь:
там гуляє лицарство в потертих піжамах,
мов побите вогнем чи познімане з паль,
і діагноз готують на них, ніби замах.
Адже в кожній з нічних півосвітлених веж
їх лікують від стиду. І цвяхами теж.

У приміщенні цирку відкрито завод:
там летить над верстатами гордий народ
у блискучому гримі – від вуха до вуха.

У приміщенні неба відкрита тюрма.
У приміщенні тіла відкрита пітьма.
У приміщенні духа відкрита розруха.

***

Сергій Жадан

Пливи, рибо, пливи –
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.

Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось – мої сни,
це – рибальські човни,
це – ніч, це – течія,
це – смерть, певно, моя.

Життя – це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім –
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети –
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.

Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій –
радій, рибо, радій.

Любов варта всього –
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.

Юрій Андрухович

Казкар

Я мiг би гнати тепле стадо –
мене б життя кудись несло,
або пiзнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
I так лiчив би добрi днини,
а дзиҐарi з високих веж
мене хвалили б щогодини:
Ти мудро й праведно живеш,
якщо живеш, якщо живеш!
А я – не той, бо родом з райдуг
i я махнув на похвали –
мене ви знаєте як зайду,
а все ж зовете за столи!
Адже в менi бринить як свято
земних iсторiй вiчний рух:
про серце, вiрне i завзяте,
про творче диво теплих рук,
про незугарне i прегарне,
про сонний сад i жах темниць,
про дiвчину з очима сарни,
що виросла в краю суниць,
про двоголосся неба й хлiба,
коли у небi вiщий птах,
коли духмяна груша липня
в листках повисне i в лiтах,
а я повiм коханiй так:
ти – достеменна як сльоза
найтонша лагiдна лоза
ти – океан для корабля
розкiшна маревна земля
ти – i колиска i труна
найчарiвливiша струна
в тобi живе моя луна
моя небесна борозна
я – просто пiсенька твоя
моє свiтило золоте
холодний i бездарний я
коли без тебе все не те
i свiт як плiд у нас надвоє
аж ми ласуємо обоє.

Юрій Іздрик

QUESTIONS

питаєш у себе:
воно тобі треба?
та ж буде те саме..
усе як завжди..
проте допікає жагуча потреба
напитись любові простої води
ця спрага виводить на лови людини
котра — і свічадо і джерело
бо рано чи пізно надходить хвилина
коли поодинці не стримати зло
й ніяк не погасиш тремтіння нейронів
вібрації м'язів пульсації вен
так конче тоді необхідний сторонній –
хтось інший хто теж потребує тебе
тривожиш астрал — шифрограми паролі
звіряєш анкети відтягуєш час
та вже проступають із пустки поволі
уста мов пелюстки і контур плеча
а погляд і профіль — цілком розбишацькі
і очі чудні — пустотлива зима
воно тобі треба? — питаю по-братськи –
ти ж все це не раз пережила сама?
воно мені треба.. хай буде як буде.. –
беззвучно сміються пелюстки-уста
сміються й зникають
втікають в нікуди
свята простота
чарівна пустота

Юрій Андрухович

А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь! —
ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.

Кружіння!.. Ніби й неспроста
миттєвий дотик (чудо стику!) —
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху...

Ми надто близько — марний знак,
той запах Єви — не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.
Бо вийду із дзеркальних меж —
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш,
слонова кість, роса медова...

Василь Стус

Поверни мені, горличко,
зацілована солов’ями,
щоб мовчали дуби,
щоб зорі мовчали,
і мовчали жаріючі перса твої.
Поверни мені ніч,
хай і крадену — нашу.
Поверни мені губ
полинову п’янку гіркоту.
Заверни у сувій
час, що сплив проміж нас,
як не щільно
ми з тобою ховались від нього,
як не добре
не пускали до себе той час.
Бачиш, сутінь пливе,
як туманна хитка лебедиця.
В шиби стукає дзьобом
сизуватий і гамірний дощ.
Поверни мені, горличко,
свій голос печальний,
як легке ластів’їне крило
і свої тугогруді обійми.

Сергій Жадан

Добре, добре, знищуй листи

Добре, добре, знищуй листи,
стирай номери, пали мости,
просто стирай, просто громи,
ми вдосталь мали цієї зими.
Знищуй коди, знищуй замки,
теплі промені серед ріки,
знищуй підозри, знищуй сміх,
довіра сходила на нас усіх,
тому знищуй те, що дісталось тобі,
те, що вигадалося в боротьбі,
те, що втратилося без жалю,
те, що я і дотепер люблю.

Стирай адреси та імена,
ти й далі лишаєшся така одна,
таких як ти важко знайти,
пали ці нікому не потрібні мости,
пали книги, пали словники,
готельні чортові рушники,
постіль зі слідами чорнил,
ошмаття прапорів та вітрил,
знищуй голос, знищуй слова,
ти далі будеш так само жива,
знищуй усе, що створила сама.
Все буде добре. Триває зима.

Забудь кожен із осінніх домів,
забудь усе, що я умів,
забудь усе, що вміла ти,
пали ці обірвані мости,
випалюй сліди поразок і втрат,
раптом захочеш повернутись назад,
раптом згадаєш собі ще раз,
після всіх проклять і образ,
як добре було, як нестерпно було,
як тебе нищило і вело,
як це торкалось твоїх основ,
як просто все це почати знов.

Тому краще знищуй, краще пали,
неважливо хто, неважливо коли,
неважливо навіщо, неважливо з ким.
В тебе попереду ще стільки зим.

Сергій Жадан

Навіть якби ти покинула ті місця

Навіть якби ти покинула ті місця
в яких народилась і де лишалась чекати,
де формувались риси твого лиця
і починались географічні карти,

навіть якби ти вживала чужі слова,
торкалась чужих плечей і чужих простирадел,
і навіть звідтіль, куди мало хто заплива,
не поверталась, хоч хто би тобі не радив,

навіть якби ти тікала від власних слідів,
від власних снігів на подвір’ї і сонця в ринвах,
якби уникала присмерків і холодів,
приспавши чужих кошенят на своїх колінах,

ти би примчала, всупереч всім листам,
назад — де високі дими і гарячі стіни,
напевне знаючи, що навіть там
ти його не зустрінеш

Редьярд КІПЛІНҐ "Синові"
переклад українською Василя Стуса:

Коли ти бережеш залізний спокій
всупір загальній паніці й клятьбі,
коли наперекір хулі жорстокій
між невірів ти віриш сам собі.
Коли ти вмієш ждати без утоми,
обмовлений, не станеш брехуном,
ошуканий, не піддаєшся злому
і власним не хизуєшся добром.

Коли тебе не порабують мрії,
в кормигу дум твій дух себе не дасть,
коли ти знаєш, що за лицедії -
облуда щастя й машкара нещасть.
Коли ти годен правди пильнувати,
з якої вже зискують махлярі,
розбитий витвір знову доробляти,
хоча начиння геть уже старі.

Коли ти можеш всі свої надбання
поставити на кін, аби за мить
проциндрити без жалю й дорікання -
адже тебе поразка не страшить.
Коли змертвілі нерви, думи, тіло
ти можеш знову кидати у бій,
коли триматися немає сили
і тільки воля владно каже: "стій!"

Коли в юрбі шляхетності не губиш,
А бувши з королями - простоти,
коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
нічим тобі не можуть дорікти.
Коли ти знаєш ціну щохвилини,
коли від неї геть усе береш,
тоді, я певен: ти єси людина
і Землю всю своєю назовеш.

Сергій Жадан

Я танцюю, - говорить вона, - доки падає сніг.
Доки танцюю, - вона говорить, - доти тримаюсь усіх.
Доти небом нічним перекочується луна.
Доки вистачить снігу – я танцюю, - говорить вона.

І коли приходить зима і заживають грунти,
І небо стає сухим, ніби гортань,
Торкайся поверхні світу, торкайся його висоти,
Огортай його хворе горло найніжнішим із огортань.

Ти розмовляєш з вуличним снігом, мов із псом,
Пояснюєш йому, як вибратися з безсонь,
Радиш снігові, як не загубитися у снігах,
Як стишити гнів і як побороти страх.

А сніг говорить – доки вона танцює, буду іти,
Торкатимусь обережно пташиних крил,
Падатиму їй під ноги із засніженої висоти,
Лишатимусь поруч із нею, доки вистачить сил.

І заважає летіти птахам, і заважає текти ріці.
Торкається її ліктів, лишає синці.
І тепер кожне слово її – перець на язиці.
Найгірше позаду.
Найголовніше в кінці.