Oaio

"І не знаю, чи я живу, чи доживаю, чи так по світу волочусь, бо вже не плачу й не сміюсь..." Т.Шевченко

Книга: Володарка Понтиди. Автор: Юрий Косач. Жанр: українська проза. Сторінок: 528. ISBN: 978-617-585-092-3

Політичні ігри Європи та доля України: історія Володарки Понтиди
Оцінка: 4.5 (з 5.0 можливих)
Автор відгуку: Галина Новосад

Мій читальний вересень так чи інакше буде пов’язаний з моїм другом, письменником і перекладачем, а нині невтомним волонтером, Андрієм Любкою. Бо те, що він робить сьогодні для нашого війська, заслуговує на величезну подяку і популяризацію. Мабуть, ви бачили, що першою моєю книжкою цього місяця стала нова збірка Андрієвих есеїв «Щось зі мною не так», потім я прочитала його переклад з боснійської - «Книга про Уну» і планувала після цього читати дебютний переклад його дружини Юлії. Та позаяк книжка «Зельда» трохи затрималась, то я вирішила прочитати роман, який Андрій Любка вже давно настійно рекомендував прочитати, бо вважає його примірником великої літератури (до речі, в одному зі своїх есеїв, що увійшли до нової збірки він перелічив ряд книг, які вважає такими, можете і ви скористатись його порадами). Це роман Юрія Косача «Володарка Понтиди».

З творчістю Юрія Косача я вже встигла познайомитись, адже зовсім недавно прочитала збірку його повістей і оповідань. Вона далася мені нелегко, але зовсім не відлякала. Навпаки, мені дуже захотілося прочитати великий фундаментальний твір Косача. Не знаю, чи то підготовка попередньою книжкою цьому посприяла, чи то справді дуже особливий твір, але «Володарка Понтиди» пішла мені, як мед. Вона читалася настільки легко і приємно, що я просто дивувалася. Бо ж наче, на перший погляд, нічого особливого в цьому романі нема (доводилось читати значно потужніші й глибші твори), але щось є в ньому такого, що затягує читача у свої тенета. Тож розберімось.

«Володарка Понтиди» - по суті (і за визначенням автора) роман-щоденник. Тобто ми маємо справу з цілком лінійним текстом без будь-яких перескакувань на інші сюжетні лінії. Головний оповідач і, відповідно, головний герой роману молодий чоловік на ім’я Юрій Рославець. Походить він зі Стародубщини, найпівнічнішої української землі (до речі, зараз Стародубщина - це частина Брянської області, що є цілком несправедливим, але про це ми подумаємо згодом). Батьки Юрія - поміщики середньої руки, які могли собі дозволити відправити сина на науку до самого Страсбургу. Там Юрій здобуває освіту разом з синами гетьмана Кирила Розумовського Андрієм і Петром.

Ну і варто сказати, що надворі 1774 рік. Стародубщина належить до Російської імперії, якою править руйнаторка Гетьманщини й Запорізької Січі, яра ненависниця всього українського, Катерина ІІ, що прийшла до влади внаслідок палацового перевороту та вбивства свого чоловіка імператора Петра ІІІ. А тим часом Європа живе своїм бурхливим життям: в Парижі починає правити новий король Людовік XVII на пару зі своєю дружиною Марією Антуанеттою, у Відні імперією Габсбурґів керує Марія-Терезія, Британією орудує король Георг ІІІ, а німецькі землі роздрібнені настільки, що їхніх правителів і не злічити.

І на фоні всього цього політичного калейдоскопа Європою починають ширитися чутки про особу, яка нібито є справжньою правонаступницею російського трону. Адже вірогідно є донькою імператриці Єлизавети Петрівни та українського аристократа з козацько-шляхетського роду Олексія Розумовського. Таємнича особа шукає собі поважних і багатих покровителів, щоб здійснити свою місію - повернути трон, що належить їй по праву народження та стати законною імператрицею Єлизаветою ІІ, володаркою всіх Русей, гетьманкою України та королевою Понтиди. Замір цей досить небезпечний і складний. Тому княжні доводиться часто змінювати імена та місця свого перебування. Як тільки не приходилось їй називатися: принцеса Алі-Емет, дама з Азова, мадам де Тремуль, княжна Володимирська, графиня Піннеберг, баронеса Ембс, княгиня Селінська, княжна Дараган і навіть швачка Елізабет Фінк. Окрім того, княжна оточила себе різними людьми, більшість з яких були не надто чесні й шляхетні, а основною їх метою було ошуканство та корисливі мотиви.

Але вернімося до нашого Юрія Рославця. Волею долі у травні 1774 року юнак вирушає зі Страсбурга до Парижу трохи розвіятися від наук та домовитися про купівлю новомодних ткацьких верстатів для свого батька в Стародубщині. І треба ж такому статися, щоб на одному з балів кавалер Рославець зустрів дивну особу, яка з першого погляду заволоділа його серцем. З цього дня спокійному і виваженому життю Рославця прийшов кінець, а натомість почалися авантюрні пригоди, що триватимуть майже рік. Він полишає всі свої справи й віддається на милість дами свого серця, готовий в будь-який момент віддати їй не тільки всі свої статки, але й саме життя. Що тільки не прийшлося пережити юнакові протягом цієї епопеї! Не один раз він був на волосину від смерті, його дурили й ошукували, принижували та використовували, але він вперто йшов за своєї зорею, шукаючи її у невідомості навіть тоді, коли її сяйво зовсім зникало з його небокраю. Щоб уявити собі всю складність і заплутаність пригод Юрія Рославця, наведу вам ланцюжок міст Європи, в які закидала його доля на шляху до порятунку його Володарки: Страсбург, Париж, Нансі, Париж, Кобленц, Бонн, Нейсіц, Майнц, Вормс, Мангейм, Турмберг, Штутгарт, Людвігсбург, Нюрнберг, Мюнхен, Зальцбург, Інсбрук, Женева, Мілан, Мантуя, Верона, Венеція, Рагуза (Дубровник), Сполетто, Венеція, Піза, Віареджо, Неаполь, Рим, Піза, Ліворно, Венеція, Аугсбург, Дортмунд, Роттердам, Плімут, Ганновер. І це за неповний рік! Можна тільки подивуватися впертості й наївності молодого хлопця. Інколи я просто дивувалася тому, що життя його нічому не вчить, та все ж розуміла, що Рославець - це особливий психотип людини, який не може відмовитися від своєї ідеї, навіть стовідсотково знаючи, що вона нездійсненна і безперспективна. Він великий романтик і невиправний ідеаліст.

Тепер ви вже приблизно уявляєте суть роману «Володарка Понтиди» тож можемо поговорити про те, чим він мене привабив. І тут ключовим чинником я вважаю таки талант автора. Бо як можна по-іншому пояснити те, що п’ятсот сторінок розповіді про те, як молодий закоханий телепень волочиться по всій Європі за своєю пасією, читаються так захопливо, наче це якась закручена детективна історія з багатьма невідомими. Крім того, роман написаний на історичній основі, тож чим закінчаться всі ці авантюрні перипетії очевидно. А все одно хочеться читати сторінку за сторінкою, наче вкінці нас очікує якась несподіванка. Але чудова, маловживана зараз, лексика, красива побудова речень, описи європейських міст просто заворожують. Таки Юрій Косач, в плані творчості, взяв від свого знаменитого роду Косачів-Драгоманових, а особливо від своєї геніальної тітки Лесі Українки, найкраще, чого, на жаль, не скажеш про його особисті чесноти. Але це вже інша історія.

Та є тут ще один аспект. Якщо на цей роман подивитися не буквально, а з погляду пошуку певних алюзій, то вони таки проглядаються. В постаті безталанного Рославця автор безумовно уособлює себе, того безпутнього емігранта, який поневіряється світами з пошуками ефемерної мети. А дама його серця, Володарка Понтиди, це, безумовно, Україна, шляхетна, вільна і праведна. І навіть розуміючи, що боротьба за неї є безперспективною, він все одно йде до кінця. Бо велика ідея таки вартує цього. Окрім того, одна з улюблених тем Косачевої творчості - це зустріч Європи з Україною. І в романі «Володарка Понтиди» це дуже явно виражено. На прикладі бурхливих подій ХVIII-го сторіччя автор показує, складність світової політики й місце України в цих реаліях.

Ну і ще не можу відмовити собі в задоволенні, похвалити перфектну поліграфію. А малюнок на обкладинці настільки живий і виразний, що здається зелені очі Володарки Понтиди заглядають самісінько в вашу душу. Тому автору обкладинки Івану Сулимі великий респект.

Моя розповідь знову вийшла аж занадто довгою. Ніяк не вдається викласти свої думки та емоції кількома реченнями. Але підсумую коротко: я вдячна Андрієві Любці і іншим моїм друзям-письменникам за те, що порекомендували мені цей роман. Він таки вартує найвищої літературної полиці.

Книга: Баборня. Автор: Мирослав Лаюк. Жанр: сучасна українська проза. Сторінок: 304. ISBN: 978-617-679-332-8.

Сильно? Жахливо? По-справжньому?
Оцінка: 3.0 (з 5.0 можливих)
Автор відгуку: Zori_Zoriana

Я не знаю, як описати враження про книгу. їх ніби немає. І одночасно їх ніби забагато, щоби описати, і вони неоднозначні.

Є Марія Василівна, вчителька, опис її життя. вона жила так, як вміла, як могла. Вона вірила, що її життя таке, бо до цього призвели певні її рішення і вчинки. і не тільки її. Раптом на старості вона знаходить скелет у шафі - скарби її покійного чоловіка. Що як все не так, як вона думала? Все її життя не те. Його забрали, підмінили!

Кажуть, якщо є що згадати, і було велике кохання, то все недаремно. Тож Марія Василівна, або Самка біолога, як називають її учні, має всі шанси бути задоволеною своїм існуванням на цій грішній землі.

І навіть похоронний вінок, що принесла її колега з приводу «смерті» (то так один з учнів «шутканув» злегка) не вивели Марію Василівну з рівноваги. Вона педагог, і достойно несе своє високе звання ось уже десятки років. Вона ще помститься, як слід, всім, і завучці, і недбалому учневі. А поки що…

Поки що Марія Василівна віддасться спогадам.

Про те, як молодою, але вже заміжньою приїхала в карпатське село. Як потрапила на долі секунди у ролик з Ротару під «Червону руту», як боролася з релігійними поглядами селян і учнів.

Як закохалася у чоловіка колеги, лісника Онисима. Як любилися вони під деревом, де нібито місцеві дівчатка-учениці бачили діву Марію. Як про те (про любощі) дізнався Маріїн чоловік. І як вони обидва раптово покинули її, і вона все життя вважала, що стала причиною трагедії.

І так би думала аж до самої смерті, справжньої смерті, але та "смерть", фіктивна, все ж розбурхала щось у її спокійному житті.

І якось само собою сплили таємні документи покійного чоловіка. А в них страшна правда про нього, а ще таємниця Онисима… І все, чим вона жила останні роки, враз перекреслилося цими старими, нікому не потрібними папірцями. А головне - таємниці не зникли, їх стало ще більше, а розкрити немає кому. Хтось помер, хтось втратив памʼять, хтось виїхав за кордон, а Марії Василівні доведеться жити з новою правдою.

Чесно признаюсь, від книги трохи «побомбило». Але це той випадок, коли історія має посмак, і коли перегортаєш останню сторінку, тебе накриває щемким відчуттям втрати, як жаль, що все скінчилося.

Адже не все так просто, як я описала. Недарма на обкладинці намальована жаба і пролетарська гвоздика (бідні квіти, за що їм таке?). Автор розтрощує ваші думки про хороше і погане, препарує, виносить на загальний рогляд те, що, так здавалося, не коштує нічиєї уваги.

Ви готові відвідати баборню?

"Солодкою стрілою пізній цвіт, скрадаючися, приморозок ранить" М.Рильський

Книга: Книга в камені. Автор: Юрій Даценко. Жанр: містичний трилер. Сторінок: 320. ISBN: 978-617-128-768-6.

Колоритний детектив з історичним підґрунтям та елементами містики
Оцінка: 3.5 (з 5.0 можливих)
Автор відгуку: Zori_Zoriana

Друга книга Юрія Даценко продовжує історію Якова Ровнєра — вже відомого хірурга з Проскурова, якого доля затягує розслідувати нову справу в Кам’янці-Подільському. Жорстоко вбито молодого слідчого, а його тіло повністю знекровлене. Убивства містян якось пов'язані зі стародавніми племенами, що оселились тут на скелях тисячі років тому.

Загалом все дуже кінематографічно, може то колись знімуть серіал?

Після прочитання захотілось в Кам’янець-Подільський подивитись на всі місці, що згадані у книзі

Сподобалось, як пояснюються надприродні речі. Хоча залишилось в мене одне питання: що сталось з отцем Олексієм?

Захопливий сюжет, цікаві герої, трішки містики, історичні зведення, вдалі описи природи та архітектурних споруд. І усе це в неймовірному Кам'янці.

Я наче прогулювалась брущатими вуличками разом із героями, затамовувала подих в скрутні моменти, і насолоджувалась кавою. Роман просочений її запашним ароматом.

Єдине, очікувала більш феєричного закінчення, але роман на цьому не втратив. А улюблений червоний на обкладинці довершив свою справу.

"Мій рідний край такий веселий, мій рідний край такий сумний!" Г.Чупринка

Книга: Країна розваг. Автор: Стівен Кінг. Жанр: містичний трилер. Сторінок: 320. ISBN: 978-966-14-7041-4.

Детективна і містична лінії роману ідуть скоріше фоном
Оцінка: 3.0 (з 5.0 можливих)
Автор відгуку: Zhigalow

Це історія про парк розваг, в якому залишилася душа давно забутого карнавалу. Це про перше кохання, про любов до своєї справи, навіть якщо твоя справа - розважати людей в парку атракціонів. І насамперед про молодість та ностальгію за нею.

Від читання залишилося враження, що могло бути краще... Якось сухо все.

Читач просто спостерігає, як головний герой Девін Джонс щодня приходить на роботу до парку, виконує доручення капітана, спілкується з колегами та танцює з дітьми «Хокі – поки» у ростовій ляльці на авеню Радості.

Ще половину книги він страждає за колишньою дівчиною - Уенді Кіган. Зрозуміло, що перше кохання, перший розрив з дівчиною - справа болюча. Але не настільки ж, щоб сумувати аж пів року (судячи з сюжету, головний герой працює з початку літа до кінця осені). Не у тому віці герой, щоби шість місяців убиватися за колишньою.

Дуже дивно, що вбивцю обчислює не місцева поліція та навіть не приватний детектив, а 21-річний Девін зі своєю подругою, за сумісництвом колегою – Енні. І чому, до речі, у парку розваг навіть не згадується охорона. Що це за парк, який працює у звичайному режимі, коли в ньому сталося вбивство?

Сюжетна лінія з хлопчиком – інвалідом, який мав дар ясновидіння і цим врятував головного героя від смерті, не викликала в мені співпереживання. Може я черства, а може, не обов'язково було робити саме хворого героя, щоб посилити емоційність, не знаю.

З другорядних персонажів більше сподобалися друзі - Том і Енні, і місис Шоплоу, яка здавала кімнати для тих, хто приїжджав працювати до "Країни радості".

Книга читається легко, але вона в цілому нудна. Щоб отримати якийсь імпульс або емоцію треба дістатися до останніх сторінок, де відбувається зустріч із вбивцею «віч-на-віч». Чекала хоча б, чи з'явиться привид Лінди Грей), але ні. Вона є лише у легенді.

"Висне небо синє, синє, та не те! Світе, та не гріє сонце золоте" Я.Щоголів

Книга: Мініатюрист. Автор: Джессі Бертон. Жанр: історична проза. Сторінок: 416. ISBN: 978-966-942-938-4.

Ми самі творці своєї долі
Оцінка: 4.0 (з 5.0 можливих)
Автор відгуку: VikaViktoria

Коли бралася за цю книгу, навіть подумати не могла, що мене так затягне. Книга, наче не має якогось динамічного, захопливого сюжету, але історія має свою родзинку. Тому мені трохи важко розібратися зі своїми поглядами на цю книгу.

Автор дуже добре зобразила атмосферу Амстердама 17 століття . Одразу уявляєш себе на похмурих вуличках міста, яким снують його жителі.

Герої мені загалом сподобалися всі. Головна героїня Петронела на початку трохи дратувала, але згодом все налагодилося. Джессі Бертон влучно зображує почуття героїв.

В книзі порушуються такі важливі теми, як стосунки подружжя, нерозділене кохання, роль грошей, расизм, неправильна орієнтація, виховання. Інтриги були банальні, правда, були моменти, які сподобалися, але не буду спойлерити. От загадка із самим мініатюристом мене захоплювала. Передбачити хто саме ховається під образом майстра я так і не змогла.

Кінець особливо не вразив, залишив тільки здогадки про майбутнє героїв.

Підсумовуючи, скажу, що книга потрапила до мене в потрібний настрій. Книга точна на любителів.

"Не зрони кохання в теплім гніві..." В.Стус

Книга: Не вагітна. Автор: Карина Саварина. Жанр: мемуари та біографічна проза. Сторінок: 224. ISBN: 978-617-8203-63-4.

У цій книзі прекрасне все
Оцінка: 4.0 (з 5.0 можливих)
Автор відгуку: Наталія Денькович

Прочитала автобіографічний роман Каріни Савариної "НЕ ВАГІТНА" (свідомо пишу назву великими літерами). Це шлях дівчинки, дівчини, жінки, дружини до такої неймовірної трансформації у МАМУ. Це реальна історія жінки з України, в якій стільки слів, болю про планування вагітності довжиною п'ять років, про кохання та підтримку чоловіка, про суспільство, яке не звикло бути толерантним до жінок, над якими висить діагноз "безпліддя". Це про море сліз, про зневіру, про панічні атаки, про думки про самогубство, про безглуздя "щасливого життя" в соцмережах, про неприйняття себе як жінки й про зневіру у Бога. У книзі стільки моментів, які мене "пробивали" на сльози, такі фрази, від яких затамовувало подих, але серед усіх них, все ж є мій "фаворит": "- Чому діти народжуються не з любові? -Бо у світі немає логіки. Є просто випадки"

Книга зовсім не є депресивною, бо у ній безліч комічних моментів, чудових діалогів і багато неймовірних роздумів. А ще висновок, що "для того, щоб бути мамою, не обов'язково народжувати, обов'язково любити.

Роман не лише для жінок, які не можуть завагітніти, він для всього суспільства. Адже толерантне відношення до сім'ї, у якої немає дітей чи є лише одна дитина, зазвичай, у навколишніх відсутнє.

П.С. особисто моє планування вагітності було 6 місяців. Почитавши книгу, я зрозуміла, що це "лише". Але у висловах і думках авторки знайшла себе стільки разів, що ставало моторошно. Пам'ять стирає негативні моменти, особливо, коли твоєму найбільшому Щастю вже 10 років.

ППС. Обкладинка книги теж авторська (це живіт авторки)

Книга: Ожинова зима. Автор: Сара Джіо. Жанр: романтична проза, внутрішні переживання. Сторінок: 320. ISBN: 978-966-982-807-1.

Всі книги Сари Джіо подібні й вже не цікаві
Оцінка: 3.0 (з 5.0 можливих)
Автор відгуку: Valeriia18

Коли ти вперше знайомишся з творчістю Сари, справді затягує, але потім дійсно помічаєш, що всі книги наче скопійовані з одного оригіналу.

Ця книга:
1. Укотре сімейні таємниці. Сіетл 1933-го, Сіетл 2010-го, дві жінки, але що ж їх поєднує?
2. Давня мрія - працювати у видавництві: архіви, теки, рукописи - до біса цікаво!!! Репортер Клер у всій красі перед вами.
3. Переклад чудовий, мова витончена, по-жіночому прекрасна.
4. Роман нагадав мою улюблену "Тринадцяту казку" із цією моторошністю і загадковістю.

Не впевнена, що прочитаю ще одну книгу Сари Джіо, адже всі її сюжети побудовані за одним принципом: минуле vs. сьогодення, але саме "Ожинова зима" залишила приємний осад на душі.

Сто років тому мати-одиначка Віра Рей працює в дорогому готелі покоївкою і не може взяти сина Денієла з собою на роботу. Вона бажає йому добраніч і йде на роботу. Але повернувшись ранком не застає хлопчика вдома.

У нашому сьогоденні репортер Клер Олдрідж, якій чоловік запропонував написати нарис про ожинову зиму, коли в травні випадає море снігу. Виявляється, аналогічна погода була в 1933 році, коли зник хлопчик. І ось Клер поринає у розслідування, при цьому відкидаючи свої проблеми зі шлюбом набік. Не хоче вирішувати їх миттєво.

Розповідь ведеться від імені двох героїнь: Віри та Клер. Біль в обох однакова, і вони майже однаково її переживають. Чи зможе Клер знайти хлопчика? ГГ мене вразили, обидві потрапили на вудку чоловіків. Але не описуватиму як. Вчинки дурні. Навіть у Клер - це поїзд у нікуди. В обох героїнь мало спільного і навіть лейтмотив книги - материнство - для однієї з них так і не стало реальністю, а для іншої обернулося трагедією.

Лля Клер шанс налагодити своє життя є прямо зараз, і все залежить від того, чи знайде вона зниклого синочка Віри.

Плюси «Ожинової зими» я б назвала мелодраматичний коктейль із драми, трохи романтики, детективу та сімейної історії. Оскільки у Клер вже сформований шлюб, то особливої романтики в її історії не буде, але авторка додала невеликий флірт з баристою, а для тих, хто хоче історію про Попелюшку – є сюжетна лінія з Вірою (з дуже сумним кінцем).

Мінуси. Знову ж таки в мелодраматичності. Шаблонів тут багато. До того ж не сподобався образ Віри, такої простушки, у захваті від багатих рестиків та суконь. Її героїня вийшла трохи «порожньою» і весь шарм лише у її бідності. Якоїсь одухотвореності я не бачу.

Інша героїня Клер розкрита більш цікаво, як особистість, що має свої інтереси, що переживає та рефлексує про свої почуття.

Не варто чекати надто багато від цієї книги. Я так і не змогла відсунути сумну історію Віри Рей в сторону та насолодитися "хепі-ендом" Клер.

"Над річкою, в чистім полі, могила чорніє. Де кров текла козацькая, трава зеленіє. Сидить ворон на могилі та з голоду кряче…" Т.Шевченко

Книга: Аеропорт. Автор: Артур Гейлі. Жанр: психологічний трилер, сучасна проза. Сторінок: 544. ISBN: 978-617-12-5055-0.

Драма під хмарами: реалістична хроніка Артура Гейлі
Оцінка: 4.5 (з 5.0 можливих)
Автор відгуку: Галина Новосад

Після Кідрукового «Жорстокого неба» логічним продовженням читання про літаки та авіарух була книга Артура Гейлі «Аеропорт». Між цими двома книжками прослідковуються чіткі паралелі. Дія обидвох відбувається під час зимової сніжної бурі в аеропорту і в обидвох сюжетах присутня авіакатастрофа. А ще ці книжки пов’язує багато описів технічних процесів пов’язаних з літаками та аерорухом загалом. Можливо навіть саме роман Артура Гейлі надихнув Макса Кідрука на написання «Жорстокого неба». Але хіба лише надихнув, бо відмінностей у цих романах таки значно більше аніж подібностей.

З творчістю Артура Гейлі я познайомилась кілька років тому, читаючи його роман «Готель». Він мене просто вразив і я зразу ж купила інший роман автора - «Аеропорт» (переклад з англійської Володимира Куча). Але, як то завжди буває, нагальніші книжки відклали моє читання і про роман я згадала зараз, коли він якнайкраще припасував до моєї цьогомісячної читальної тематики.

Одного січневого вечора п’ятниці в Чікаго погода була не вельми приємною. Вже три дні лютувала сніжна буря. І якщо місто справлялося з цим ще так-сяк, то Міжнародний аеропорт Лінкольна відчув всі підступності стихії на повну. Злітно-посадкові смуги ледь встигала приводити до ладу ціла батарея снігоочисної техніки, та ще й, як на гріх, найголовнішу смугу перегородив Боїнг 707 мексиканських авіаліній, який через негоду зсунувся з руліжноі смуги. Нерви авіадиспетчерів були натягнуті, як струни. Але найбільше випробувань випало цього вечора на долю генерального директора аеропорту Мела Бейкерсфелда. Адже до проблем, які створила негода, додалися ще й проблеми з мешканцями сусіднього містечка, яким приспічило саме в цей вечір протестувати проти надмірного шуму, що спричиняє аеропорт, заважаючи тим самим їх нормальному повсякденному життю. А окрім цього сімейні проблеми Мела здається досягли вже своєї кульмінаційної точки. Та всі ці обставини стали лише прелюдією до головного випробування цього вечора не тільки для Мела Бейкерсфелда, а й для всіх служб ввіреного йому аеропорту і, головне, для екіпажу та пасажирів рейсу Два авіакомпанії «Транс Америка», на борту якого опинився дивний пасажир з підозрілою валізою.

Ось з такої диспозиції зав’язується сюжет роману «Аеропорт». Спочатку події змальовуються неспішно, дійові особи розставляються наче фігури на шаховій дошці, щоб потім блискуче зіграти свою партію. І коли гра досягне своєї кульмінації, то запевняю вас, відірватися від книжки вам буде дуже складно.

Особливістю романів Артура Гейлі є те, що в них немає якогось одного головного героя. Натомість центром оповіді є середовище, про яке він описує, а всі персонажі є інструментами для зображення процесів і висвітлення проблем, пов’язаних з цим середовищем. Тож у випадку з романом «Аеропорт» головним героєм виступає Міжнародний аеропорт Лінкольна в Чікаґо. Автор просто блискуче описав, як працює цей великий і складний організм. За своє життя я побачила досить багато аеропортів світу і завжди з захопленням спостерігала, як працюють та взаємодіють різноманітні служби цієї складної структури. Від їх злагодженості залежить комфорт і безпека кожного пасажира. Читаючи роман «Аеропорт», мені вдалося віртуально зазирнути у ті місця системи, які зазвичай закриті для пересічного пасажира. І це відкрило мені багато нового та цікавого.

Треба визнати, що з часу, коли Гейлі писав свій роман (а це кінець 60-х років минулого століття) технічний прогрес настільки стрімко змінив світ, що певні процеси, описані автором, видаються сьогодні просто смішними. Особливо цей відрив відчувається щодо засобів зв’язку, локаційних та навігаційних пристроїв. Але, попри всі технологічні зміни, загалом структура авіаційної галузі та процеси, з нею пов'язані, в основі своїй залишились незмінними. І це забезпечує читачу відчуття правдивості та реалістичності.

Окрім перфектного опису технології авіаційних процесів та проблем, що виникають у цій сфері, автор висвітлює в романі багато різних психологічних та морально-етичних питань. І це придає твору різнобічності та багатогранності. Але, як на мене, найголовніший меседж, який доносить нам автор - це те, що світ тримається на професіоналах, людях високої компетенції і безмежної відданості своїй справі. І не важливо про кого йдеться: пілота міжконтинентального лайнера, авіадиспетчера, водія снігоочисної машини чи оператора на стійці реєстрації, адже кожен гвинтик єдиного механізму є важливим і незамінним. Бо саме від фахових дій кожної людини, якої б галузі діяльності це не стосувалося, залежить наш добробут, комфорт, здоров’я, а іноді й життя. Я свято в цьому переконана і тому завжди з величезною повагою та захопленням ставлюся до таких людей.

Зазвичай на кількаста сторінках книжки нам доводиться відстежувати періоди у кілька років, а то й у кілька століть. А Артур Гейлі у романі «Аеропорт» навпаки зобразив сім годин життя аеропорту та всіх його служб на п’ятистах сорока сторінках. Навіть чистий час мого читання десь у два з половиною рази перевищив час, описаний в сюжеті. І, разом з тим, роман вийшов дуже стрімким та динамічним. Це вищий пілотаж літературної майстерності! Я ще раз пересвідчилася, що романи Артура Гейлі це бестселери, популярність яких непідвладна часу. І навіть якщо науковий прогрес піде настільки вперед, що описана автором технічна сторона цілком втратить свою актуальність, то все одно читати його романи буде цікаво і захопливо. Адже інший аспект романів Артура Гейлі - людські стосунки, моральні принципи, відданість професії - це ті речі, які ніколи не застаріють і про які цікаво буде читати навіть через сотні років.

Книга: Грозовий Перевал. Автор: Емілі Джейн Бронте. Жанр: класична проза. Сторінок: 320. ISBN: 978-617-551-536-5.

Ясно, що нічого не ясно
Оцінка: 3.0 (з 5.0 можливих)
Автор відгуку: uliana_daily

Мушу зазначити, що дана книга припадала пилом на моїх книжкових полицях років 10, і от нарешті дійшли руки. Враження у мене доволі посередні. Якби я його не прочитала, то прекрасно б почувалася й без цього. Я так і не втямила, що в цій книзі є частиною про кохання. Герої токсичні, психічно неврівноважені, мстиві скоти. Любов‘ю від них навіть не пахне, один егоїзм.

З анотації ти очікуєш кохання між Гіткліфом та Кетрін, але твої очікування розбиваються вже на 50 сторінці роману і далі починається щось... Щось дуже неприємне.

Про що ця книга? Про психічно хворих людей, які не знали, чим себе зайняти у звичайні дні, і придумали привертати до себе увагу різними способами. А також про злобу, що ллється нескінченним потоком, помсти, постійні істерики, ненависть… Загалом, уявіть собі весь бруд, який тільки може виникнути в людській голові, і він весь проявиться перед вами на сторінках роману.

Було величезне бажання відправити головних героїв у психлікарню, обколоти транквілізаторами й пристебнути до батареї, щоб вони нікого не мучили, і самі себе перестали катувати.

А всього лише головна героїня не могла тримати своє лібідо і свій меркантильний характер. У той момент, коли вона від чоловіка почала метатися до Гіткліфа, Лінтон сказав - вибирай, або я, або він. І почалася істерика. Круто, так?) Гг залишила це питання в підвішеному стані, відповідальність на себе не взяла, але водночас всіх змушує перейнятися до себе жалістю. Але всім набридли її істерики!! Скільки можна!

Це твір, в якому взагалі немає жодного позитивного персонажа, або хоча б такого персонажа, який не викликав би відторгнення. Суцільні ніженки, істерички, ледарі, дармоїди.

Гіткліфф завжди ставився до людей бридко, низько і підло, але Ізабелла все одно поклала на нього око. Не уявляю, за що? Може вона вважала, що він неймовірно мужній, раз так поводиться?) Загалом, вона отримала те, на що заслуговувала)

До речі, слуги у книзі не менш мерзенні, ніж їхні пани. Навіщо, постає питання, виконувати доручення? Можна просто робити все, що заманеться, і тільки ганьбити господарів перед зовсім чужою людиною, розповідаючи їй всі тайни двох (трьох?) сімей.

Сама історія, що описується на сторінках роману, викликала в мене шок і здивування. Весь сюжет страшно неприємний і хворий. Більше, власне, сказати тут нічого. Читала, бо хотіла познайомитися з класикою, а насправді збираюся далі триматися від подібної класики.

Зборище хворих людей! У якийсь момент мені хотілося бігати містом і кричати від обурення! Які огидні головні герої! Зібрали всі негативні людські риси! «П'ятачок, неси рушницю!» Пристрелимо їх усіх.

Книга викликає сильні емоції, так. Вони негативні, але сильні, тож автор свою місію виконала. Написано ж добре, причепитися нема до чого.

"...там море грає. Там сонце, там місяць ясніше сія. Там з вітром могила в степу розмовляє. Там не одинокий був би з нею й я." Т.Шевченко

Книга: Зелене світло. Автор: Метью Макконагі. Жанр: біографії та мемуари. Сторінок: 304. ISBN: 978-966-993-593-9.

У мене навколо цієї книжки були мало не танці з бубном.
Оцінка: 4.0 (з 5.0 можливих)
Автор відгуку: Viktoria Gnypa

З одного боку люблю Макконагі і на книжку купа позитивних відгуків, з іншого - прекрасний актор не дорівнює хорошому письменнику та і від книжки був відчутний флер мотиваційної літератури, яка в 95% випадків мене просто дратує.

Коротше, довгим і тернистим шляхом книжка все ж до мене потрапила. Результат - 80% книги просто мимо мене.

Зелене світло - це сплав розрізнених спогадів з життя і мотиваційних закликів у стилі “найбільший твій ворог - це ти сам”. Останні я, в більшості своїй, пролистувала, бо після роботи мозок якось навідріз відмовлявся сприймати цю житейську мудрість затерту до дірок.

Стосовно спогадів актора, то вони дійсно цікаві, часом смішні, часом іронічні, часом шокуючі (до методики виховання батьків Макконагі у мене чималенько питань). Але от в чому сіль - зі всієї книжки мені запам'ятались 3-5 історії, решта - що читала, що радіо слухала. Якось так. Книжка помандрує далі.