Kazki z Ukraini

Як Іванко навчився правду казати

Жив собі хлопчик Іванко, дуже допитливий та непосидючий. Гасав подвір’ям за котом Мурчиком і дошкуляв йому, як міг. Робив чимало капостей бабусі, ховаючи її окуляри чи тапці, і веселився, коли вона бідкалася, куди це вони пропали. Коли ж Іванка питав хто, чи часом не бачив ті чи інші загублені речі, то він легко обманював, ніби нічого не знає.

Одного дня хлопчик бігав по хаті за Мурчиком, намагаючись його впіймати, та кіт увесь час спритно ховався. То стрибне на поличку, то заховається під ліжко, а Іванко ніяк не вгамується. Врешті схопив віника і нумо штурхати ним під ліжком. З переляку Мурчик вистрибнув на вікно, а хлопчик щодуху гепнув віником по вікні. Зачепив мамину улюблену вазу, що там стояла, вона впала і з дзенькотом розбилася об землю. Кіт дременув аж на шафу в передчутті гучної сварки, а на шум зайшла в кімнату мама.

— Що це в нас тут коїться? Хто розбив мою вазу? — суворо спитала.

— Це не я, — відразу обманув Іванко, — це Мурчик стрибав по вікні, мух ловив.

Мама нахмурила брови, озирнулася і побачила кота, що зіщулився на шафі.

— Ану геть мені з кімнати, капосний, — сердито гримнула на Мурчика.

Той стрибнув на підлогу і гайнув за двері. А мама заходилася прибирати скалки розбитої вази. Хлопчик теж тихенько вислизнув з кімнати, задоволений, що так легко викрутився і не отримав маминих штурханців. Бачить, Мурчик сидить під табуретом на кухні й вилизує лапку. Знову закортіло малому позбиткуватися з кота. Тихенько підкрався та як смикне Мурчика за хвоста, що той аж від болю та несподіванки заверещав і стрибнув на фіранку. Що тут почалося! Карниз раптом обірвався, кіт з гуркотом полетів на підлогу, скидаючи все, що потрапляло під лапи, і мама вже тут як тут.

— Та що ж це діється? Хто знову шкодить?

А Іванко знову за своє:

— Це, мамусю, наш Мурчик бешкетує.

Кіт тільки з докором глянув на хлопчину і ображено шмигнув під стіл. Мама вже не на жарт розізлилася і нумо сварити-вичитувати Мурчика. Казала, що вижене його з дому за капості, що і молока не заслужив пити в їхньому домі. І ще багато чого, та кіт уже не чув, бо так йому прикро було, що він вислизнув з кімнати. А задоволений собою Іванко і собі слідом за ним.

Усі знають, що в старих будинках живуть домовики-помічники. Отож і в будиночку, де живе наш хлопчик, теж є такий домовичок. Звати його Правдолюбом, бо не терпить брехні і сам завжди каже тільки правду. Хатинкою йому слугує комірка, де Іванкова мама тримає всіляку консервацію, борошно, цукор, крупу та ще багато всякої всячини. Двері в комірку завжди трішки відчинені, бо Мурчик там мишей полює. Ось сюди наш котик і чкурнув після маминої сварки. Сів на порозі, роззирнувся і тихенько нявкнув – покликав домовичка. Той відразу ж визирнув із-за баночки з абрикосовим варенням.

— Чого тобі, Мурчику?

— Ой, Правдолюбе, рятуй мене якось від того хлопчиська, бо терпіти його витівки вже не маю сили. Я мовчав, коли він ганяв мене по хаті та штрикав віником, терпів, коли тягав мене боляче за хвоста, та більше терпіти не можу. Бо він знущається, на мене своїй мамі наговорює весь час, обманює її. Це так образливо, бо сварить вона мене ні за що.

— Халепа, — відказав домовичок. — Треба якось хлопчиська провчити, від брехні відучити. От тільки я ще не придумав як.

Враз на порозі комірки з’явився наш Іванко. Домовичок шуснув за баночки з варенням і там причаївся, а хлопчина, побачивши кота, захотів знову позбиткуватися з нього. Але, помітивши стільки улюбленого варення, відразу забув про Мурчика і потягнувся до найближчої полиці за баночкою. Швиденько впоравшись із кришкою, Іванко почав ласувати смакотою і захопився так, що й не помітив, як спорожнив усю баночку. Спохопився лише тоді, як у руках лишилася порожня баночка:

— Ой лишенько, що ж тепер мамі казати? — подумав хлопчик, а тут, немов навмисне баночка раптом вислизнула з липких рук і гепнула на підлогу. «Дзень-дзелень» розляглося по комірці. Мурчик принишк у куточку, а мама вже на порозі.

— Та що ж це сьогодні за день такий? — суворо спитала, дивлячись на сина.

— Хто варення з’їв, а баночку розбив?

Іванко безпорадно озирнувся і побачив кота.

— Ось! Це він з’їв варення, і банку теж він розбив, — швидко знайшовся малий. А Мурчик мало не заплакав від образи. Знову хлопець на нього наговорює. Мама аж почервоніла від обурення, бо бачила замурзане варенням синове личко і зрозуміла, що дитина її обманює, та й не їдять коти варення.

— Ага, — промовила, — ну коли так, то нехай, але знаєш, Іванку, маю розповісти тобі маленький секрет – це варення чарівне. З’ївши його, не можна казати неправду, бо вмить станеш крихітним. Від здивування у хлопчика широко відкрилися очі, а мама повернулася і вийшла з комірки.

Всю ту розмову, звісно ж, чув домовичок Правдолюб і відразу ж зметикував, як провчити малого брехунця. Коли мама вийшла, він плеснув у долоньки, і хлопчик відразу зменшився, став крихітним, як і казала мама. Ох і налякався Іванко, а кіт нявкнув — заговорив людською мовою:

— От тепер знатимеш, як обманювати маму і ображати невинного.

— Ой-ой-ой, — заплакав малий, — що ж тепер буде зі мною?

— Що буде? — втрутився в розмову Правдолюб. — Та те й буде: лишишся малесеньким назавжди, аж до того часу, поки не навчишся правду казати, інших не ображати.

Заплакав Іванко ще дужче: як тепер усе виправити? Зрозумів хлопчина, що вчинив негарно і недобре. Всі свої витівки звалив на Мурчика, образив його, скривдив, і матусю обманув не раз. Ох, негарно, ох, і прикро ж… Не хотів Іванко залишатися крихітним, тому чемно запитав домовичка, як йому все виправити. А Правдолюб був дуже справедливий і добрий, тому підказав хлопчикові вихід.

— Ти, — каже, — мусиш підійти до мами, розповісти їй усе по правді, все, як було, вибачитися за брехню. Та й котика перепросити за злі витівки, жарти та обман.

— Але ж… мамуся мене навіть не побачить, бо я он який маленький, — захвилювався Іванко.

— Не біда, я тебе збільшу, — пообіцяв домовичок, — але ж гляди, не дотримаєш слова, обманюватимеш, то знову станеш малесеньким, і тоді вже ніхто тобі не допоможе.

— Я виправлюся, обіцяю, — сказав малий.

Правдолюб хитро підморгнув Мурчикові, ще раз плеснув у долоньки, і хлопчик знову став таким, як був перед тим. Іванко подякував домовичкові та й побіг до мами. А вона саме йшла прибирати до комірки розбите скло.

— Матусенько, вибач мені, будь ласка, це я нашкодив і в кімнаті, і на кухні, і в коморі, а не Мурчик. Не виганяй його з дому, бо у всьому винен лише я. Я тобі обіцяю, що більше не буду так поводитися і обманювати не буду ніколи-ніколи, не хочу залишитися назавжди крихітним.

Мама посміхнулася і вибачила сина:

— Добре, що ти правду сказав, добре, що зрозумів, бо брехня, дитино, — поганий товариш, — і, погладивши Іванка по голові, пішла до комірки. Хлопчик кинувся шукати Мурчика, а той саме сидів ображено на ґанку і, побачивши малого, вже зібрався чимдуж утікати, бо хто знає, що цього разу той утне. Та Іванко присів поряд, погладив кота і сказав:

— Пробач мені, Мурчику, за всі мої капості, пробач. Я більше ніколи не буду тебе ображати, не наговорюватиму на тебе мамі.

Кіт у відповідь тільки замуркотів і потерся до хлопчикової руки.

— З того часу вони стали гарними приятелями. Іванка ніби підмінили, він не знущався з Мурчика, нікого не обманював, не ображав, а як траплялася яка халепа, завжди чесно признавався у тому, що зробив, бо добре запам’ятав Правдолюбову науку. І про домовичка нікому не розповідав, бо це була їхня з Мурчиком таємниця.

Kazki z Ukraini казочки

Наймолодший вітерець

Високо в горах, у печерах неприступних скель, аж там, де вершини в небі приміряють хмаринкові панамки, живуть брати Вітри з усього світу. Всі вони дуже заклопотані своїми справами, а до рідного дому, злітаються, щоб перепочити, набратися сил, і знову у мандри.

Якось за вечерею наймолодший Вітерець промовив до братів:

– Які ви щасливі. Усі такі поважні та сильні, робите безліч справ. Тільки з мене нема ніякої користі, – сумно зітхнув малий.

– Чому ти так вирішив? – спитав найстарший брат Буревій. – Для того, щоб знати чи є з тебе користь, потрібно світами помандрувати, спробувати свою силу. Ти ще не мав нагоди десь бувати, нічого не зробив, то як можеш таке говорити?

Інші брати схвально загули, підтримуючи найстаршого брата, а малий знову запитав:

– А коли я зможу мандрувати, силу пробувати?

– Лягаймо спати, а завтра про все й довідаємося.

На ранок наступного дня, брати Вітри розлетілися світами по своїх справах, тільки брат Буревій залишився з наймолодшим Вітерцем, і сказав йому:

– Сьогодні твій перший виліт у світ. Ось тобі від мене порада. Літай, придивляйся до всього, а далі Матінка Природа підкаже тобі, як діяти. Тоді ти зрозумієш, для чого ти тут, і що маєш робити.

– Гаразд, – промовив наймолодший Вітерець, і трохи ніяково озирнувся довкола.

– Все буде добре, – підморгнув йому брат Буревій, і попрощавшись до вечора полетів у своїх вітряних справах.

– Що ж, треба спробувати, – мовив сам до себе Вітерець.

Легко відштовхнувся від скелі й полинув розправивши крила. Йому так сподобався той політ, що вмить стало гарно й весело на душі. Ось тоді, почув Вітерець голос Матінки Природи:

– Легенько літаючи, ширяючи над землею, будеш холодити-повівати, спеку проганяти, усім будеш помагати.

– Спасибі, Матінко Природо, – радіючи відповів наймолодший Вітерець. – Ось тепер і в мене є справа, буду і я корисний.

Полетів Вітерець над полем, де працювали люди. Сонечко припікає, спека неймовірна, ніде холодочка немає, важко людям працювати. Дмухнув легенько наймолодший Вітерець, охолодив спекотне повітря. Люди подякували, бо стало легше дихати. А він усміхнувся й полетів далі. Незабаром притомився, й сів перепочити на гойдалці з вербових гілок. А верба росла біля ставка, що виблискував сріблом на сонечку. Бачить наймолодший Вітерець посеред ставочка на зеленому листочку сидить Коник Стрибунець сумний-сумний.

– Привіт Конику Стрибунчику, чого журишся? – спитав Вітерець.

– Здоров-будь, Вітерочку. Та от думаю, як би то мені до берега дістатися? Додому вже час, а я тут застряг.

– Не біда, допоможу тобі зараз, – весело промовив наймолодший Вітерець.

– Тримайся міцніше! – гукнув. Тоді легенько дмухнув на листочок, і той рушив з місця. А далі ще, і ще, і вже наш Коник Стрибунець, наче капітан на кораблі поплив до ближчого берега. За лічені хвилини Коник Стрибунець дістався безпечного місця.

– Дякую тобі друже, що допоміг мені. Без тебе, не скоро ще був би я вдома.

– Та я нічого особливого й не зробив, тільки трішки дмухнув.

– Може й так, але для мене це дуже важливо. Якби не ти, ночував би я на листку серед води, а вдома рідні хвилюються. Та й вечерею міг стати якійсь Жабці, а завдяки тобі, я живий-здоровий повернуся додому.

– Хай щастить тобі Конику Стрибунчику, – всміхаючись відповів наймолодший Вітерець, і подався далі.

За якийсь час, долетів він до підніжжя гори. Бачить сидить за кущем маленьке Зайченятко й тремтить від страху, а до нього наближається хижий Вовк. Зрозумів Вітерець, що зараз біда буде, навіть не біда, а катастрофа. Ще якась мить і Вовк впіймає Зайченя. Що робити? А біля підніжжя гори пилюка, пісок і каміння. Як дмухнув Вітерець з усієї сили, аж вся пилюка разом з піском і дрібними камінчиками полетіла у бік Вовка. Той почав кашляти, чхати, очі лапами терти, а Зайченя за той час дісталося безпечної нори, де на нього вже чекала матуся Зайчиха.

– У-у-у-у, – завив сердито Вовчисько. – І де ти взявся на мою голову Вітрисько, очі мені засипав, через тебе я не повечеряв смачною зайчатиною. У-у-у-у!

– Вовче, вовче, – присоромив сіроманця Вітерець. – Хіба можна маленьких ображати? Ти великий, сильний, як не соромно? Іди скоріш звідсіля, й ніколи не повертайся. Тепер я тут вартуватиму, тебе розбишаку пильнуватиму. Не дозволю кривдити малечу.

Що казати? Піймавши облизня, злий Вовк пішов до лісу злий і голодний.

– Дякую тобі добрий Вітерець, що врятував моє дитя Зайченятко, – мовила мама Зайчиха, пригортаючи малого синочка. – Якби не ти, пропало б.

– Мені не важко було боронити маля, але зізнаюся, що я й сам за нього злякався. Бережіть себе, бо хоч я й насварив Вовка, він може ще повернутися – сказав на прощання наймолодший Вітерець і подався до рідного дому. Хоч був стомлений, але дуже щасливий, бо вже точно знав, що й він приносить користь…

Kazki z Ukraini казочки

Гарбузята шукають тата
Зростали собі на городі брати-близнюки, справжні козаки, добре їли і пили, здоровенькі були: Олег і Олесь, ось і рід їх увесь. Аж ось виросли і почали гарбузними боками штовхатись, щосили сперечатись, так від тієї бійки обом влетіло, що в різні сторони розлетілись. І відбулося диво, вони між собою помирились і домовилися по світу блукати, щоб свого батька відшукати, бо знати свій рід — то є велике щастя, на все майбутнє життя. В різні сторони вони покотилися і через рік зустрітися домовилися. Багато стежок минало, а легше від цього не ставало, нікого вони не знайшли, аж до рідної садиби прийшли, боки тільки зім’яли, а родича не знайшли, не придбали. Що ж робити? Аж ось на городі свято Гарбуза пропонують створити і смачними стравами багато гостей пригостити. Що тут почалося! Олег і Олесь аж за свої гарбузячі голови схопилися: з усіх городин і господарств до них гості назбирались, гарбузики і гарбузи вибражали як могли. Собі усмішки страшні зробили і свічки до голови встромили, може це і свято, а налякали людей багато! По вулиці весь врожай гарбузів ходить, цукерки жбурляє і малюків пригощає!

— А може якось впізнаємо тата, — промовляє Олесь до брата.

— Навряд, гостей забагато.

Так би вони й журилися, та небо з цим не змирилося і дощем всіх хмара почала поливати, свічки здувати, по домівках розганяти.

Тільки один гарбуз не здавався, він до братів покотив і капелюхом своїм їх накрив!

— Не сваріть мене суворо, діти, я і сам вас дуже хотів знайти, побував в далеких країнах, та ніколи більш вас не покину.

Капелюх захистив їх усіх, а батько обійняв на радощах синів своїх.

Дім, що чекає
Він стояв спустошений, покинутий, з розбитими вікнами. Почорнілий. Зверху накособочений, без даху, з чорною дірою замість входу. Він не був самотнім. Таких домів за рік повномасштабного воєнного вторгнення було чимало. Вони були архітектурними свідками війни. Не про таку долю вони мріяли.
Кожна людина мріє про свій дім, хоче, щоб він був затишним, міг зігріти своїм теплом. Хай на вулиці йде дощ або сніг, або крижаною ковдрою вкриває і робить білим цілий Світ зимова завірюха, а ти поспішаєш до нього, він відчиняє тобі двері. Затишний і теплий. Горнятко з чаєм, що живить, тепле ліжко, яке дає відпочинок, нова книга, що чекає на полиці — потім тобі не раз пригадаються такі рідні твоєму серцю дрібнички. Дрібнички, що залишились лише у спогадах.

Дім… тут народжуються історії, які складаються і утворюють дерево роду, яке своїм листям, гілками, стовбуром об’єднується з іншими родовими деревами, що разом становлять Літопис народу.

Тут закохані зізнаються в коханні, всі радіють, весілля шумить, що почують стіни, а потім зрадіють дитячім усмішкам. Немовля і доросла людина відчувають, що вдома лікують і вікна, і стеля, і стіни. Буття, мов величезний потяг, курсує і не може зупинитись. Люди сідають і встають до такого потягу на різних станціях, кожна з них замість букв має цифри, так позначають роки. Рік тому ми поїхали від своїх домівок і рахуємо кожен день війни. Кожен день. Зимовий лиходій наслав свої чари, щоб ми замерзли і пропали. Зима скувала наші серця кригою болю, але війна скінчиться і вони зігріються. І прийде весна. Весна обов’язково прийде. Тільки треба дочекатись.
Дім, я повернусь до тебе навесні. Я відбудую тебе. І буде квітнути вся Україна!

Казка про стежинку

Стрімко вибігши на пагорб, стежинка зупинилася, такої краси, яка розкинулася перед нею, ще не бачила: широке блакитне небо, зелена земля – доповнювали одне одного красою. Пройняті радістю й духом літа сяяли долини та ниви, величаво літали ластівки, дзвеніли бджоли, пахли трави; десь неподалік співала іволга, кувала зозуля. Ніщо так не прикрашало довкілля, як їхній спів. І стежинка любила його, як промінці сонця, якими пеленалося небо, як рясні краплини роси, які падали з неба на землю, як вітер, що любив гратися з листям дерев. Інколи він бував нестерпно буйний, а загалом – лагідний, ніжний. Іще ніколи не убачивши його, вона була впевнена: ніколи не розлюбить дитячої наївності, що живе в ньому, бо подібна до нього – він літає де хоче, а вона пролягає скрізь, де людям потрібно ходити нею. Добре, коли шлях не є тернистий. Тоді дихається вільніше і радісніше.

День не збирався зупинятися навіть на мить, а світло дня не поступатися сутінкам вечора, який був іще непомітний, зате поволі наближався. Посміхнувшись небу, стежинка знову почала стелитися землею. Так приємно було бігти поміж трав, вздовж прохолодного джерельця, подивившись в яке, їй здалося, що небо поселилося в ньому. Але то було лише його зображення. Стежинка не образилася, що не побачила себе. «Навіщо? – подумала. – Головне, що мене бачили ті, хто ходить мною. А я приведу їх туди, де мріють опинитися». Постоявши хвилинку, знову пустилася в дорогу. Серце налите піснею, ледве встигало за нею. Та стежина не відчувала втоми. Вона ладна була перетворитися на пташину, але тоді, хто ж ходитиме нею. Та й ні для кого не видимою стане. А душі так хотілося, щоб її бачили, знали, пам’ятали.

Ось дві тополі, наче дві дівчини, які виглядають своїх хлопців з далекої дороги, ось сосна сипле додолу свою глицю, а ось верба – самітна, росте неподалік поля, на якому зеленіє жито. Молоде, воно з радістю зустріло стежинку, дозволило їй простелитися поміж нього. Вона ще не знала, куди і як простягнеться її шлях. Проте готова була котитися світом – від його одного краю до іншого.

Стрімко вибігши на пагорб, стежинка зупинилася, такої краси, яка розкинулася перед нею, ще не бачила: широке блакитне небо, зелена земля – доповнювали одне одного красою. Пройняті радістю й духом літа сяяли долини та ниви, величаво літали ластівки, дзвеніли бджоли, пахли трави; десь неподалік співала іволга, кувала зозуля. Ніщо так не прикрашало довкілля, як їхній спів. І стежинка любила його, як промінці сонця, якими пеленалося небо, як рясні краплини роси, які падали з неба на землю, як вітер, що любив гратися з листям дерев. Інколи він бував нестерпно буйний, а загалом – лагідний, ніжний. Іще ніколи не убачивши його, вона була впевнена: ніколи не розлюбить дитячої наївності, що живе в ньому, бо подібна до нього – він літає де хоче, а вона пролягає скрізь, де людям потрібно ходити нею. Добре, коли шлях не є тернистий. Тоді дихається вільніше і радісніше.

День не збирався зупинятися навіть на мить, а світло дня не поступатися сутінкам вечора, який був іще непомітний, зате поволі наближався. Посміхнувшись небу, стежинка знову почала стелитися землею. Так приємно було бігти поміж трав, вздовж прохолодного джерельця, подивившись в яке, їй здалося, що небо поселилося в ньому. Але то було лише його зображення. Стежинка не образилася, що не побачила себе. «Навіщо? – подумала. – Головне, що мене бачили ті, хто ходить мною. А я приведу їх туди, де мріють опинитися». Постоявши хвилинку, знову пустилася в дорогу. Серце налите піснею, ледве встигало за нею. Та стежина не відчувала втоми. Вона ладна була перетворитися на пташину, але тоді, хто ж ходитиме нею. Та й ні для кого не видимою стане. А душі так хотілося, щоб її бачили, знали, пам’ятали.

Ось дві тополі, наче дві дівчини, які виглядають своїх хлопців з далекої дороги, ось сосна сипле додолу свою глицю, а ось верба – самітна, росте неподалік поля, на якому зеленіє жито. Молоде, воно з радістю зустріло стежинку, дозволило їй простелитися поміж нього. Вона ще не знала, куди і як простягнеться її шлях. Проте готова була котитися світом – від його одного краю до іншого.

Вечір зустрів стежинку біля млина. Старий, зажурений, він, мабуть, давно підіймав угору свої крила. Побачивши її, заскрипів, застогнав, намагаючись прогнати від себе гіркі думки, скинути з себе сіру куряву минулого, аби знову зажити, розкрутитися. Однак…

— Не сумуй, тепер тебе згадають! І не пройде багато часу, як оживеш, — дала надію стежинка старому, згорьованому, але ще дужому млинові.

Громовиці дзвін, який залунав неподалік, ніби підтвердив це.

— Ого! – вигукнула стежинка, побачивши на небі бабу-хмару, що батогом свої блискавок стьобала землю. Їй не хотілося відчути їхню силу. Тому заховавшись під високими бур’янами, що росли поблизу, вирішила зачекати. А сердита баба скаженіла, намагаючись встромити в бідну землю свої білі батоги. Але вони не долітали, бо згасали в повітрі. Вгамувати навіжену прилетів вітер. Він виявився ще сердитішим. Від його подувів нахилялися жита, трави; заскрипіли й поворухнулися крила млина, проте завертітися на повну – не зуміли.

Поки хмара охолоджувалася, на землю непомітно опустився вечір. У мовчанні, що разом із ним лягло на землю, лише було чути коників-цвіркунів і голоси жаб, які зумкотіли з річки. Стежинка ще не відала, куди простелиться її подальший шлях, бо світ, яким хотіла мандрувати, кликав з усюди.

Полохливі тіні почали розповзатися землею, щойно на небі з’явився місяць. Круглий, огрядний, він ніби хизувався своїм виглядом перед зорями, що розсипалися небом. А вони не заздрили, бо знали: за день-два з його повноти залишиться серпанок і тоді доведеться чекати знову виповнення.

Ніч, якою б не була чорною, стежинка не боялась, її серце не в’яло, не лякалося звуків невидимих птахів, звірів. А коли на видноколі засірів світанок, попрощавшись із млином, з околишньою природою, знову поспішила у незвіданий світ.

Білі хатини з людськими обійстями, стовпи з лелечими гніздами, шепіт осокорів, напоєне ароматами квітів повітря, політ птахів у піднебессі… — все було красивим і неповторним. Вранішня роса сяяла перлами, радість жайворонків видзенькувала в небі веселкою, сонячні зайчики збігали по стовбурах дерев граючись, а неба синє скло сяяло любов’ю. І від тієї любові, квітла душа стежини. І хотілось їй бігти, стелитися, не зупинятися ні на мить, навіть, якщо на шляху виявлялися перепони. Світ не міг стати й виявитися для неї невдячним, злим. А все тому, що в її серці не жила злоба, і від цього була постійно щасливою. А все тому, що щастя вміла бачити в усьому, бо щастя завжди поруч.

Зайчикові пригоди
У весняному лісочку,
Під зелененьким дубочком,
У м’якому павутинні
Жив собі Дідусь Павук.
Чув у лісі кожен звук,
Бачив все і знав усіх,
Мав історій повен міх.

Якось до цього дубка, пристрибало Зайченя,
Воно плакало щодня, бо усі його лякали,
Задирали, били й гнали –
Називали слабаком, боягузом, дикуном.
Зайченя колись почуло,
Що чаклун – Дідусь павук.
Захотіло Зайченя стать хоробрим.
І щодня стало гостем в Павука.
Тільки, що він не робив, яке зілля не варив,
Та ніщо не помагало,
Сльози ллються, як й було,
Тремтить Зайчик під кущем.
І від страху серце в щем.
І тоді Чаклун-Павук вдався до своїх наук, –
Прочитав багато книг
Й врятувати Зайця зміг.
Наказав він Зайченяті
Свій рюкзак у путь збирати,
Щоб в дорозі роздобуть дивну квітку,
І забуть всі печалі та страхи.
Квітка та росте далеко.
Щоб її знайти, треба довго-довго йти.
Через ріки та долини, через гори й полонини.
Дуже лячно Зайченяті, страшно й боязко,
Але … наказав Павук рушати,
Нема помочі ніде.
Що ж, пішов Зайчисько наш…
Лісом, полем – на долину вийшов Зайчик, –
Озирнувсь, а кругом усе красиво,
І ніщо тут не ляка.
Тільки раптом з-під купини,
Визирає щось таке! І зелене і бридке,
Очі в нього здоровенні, а кричить …
Ой мамо, де ж сховатися Зайчаті,
Серце впало в п’ятки аж.
Та почуло Зайченя:
«Що боїшся? Та це ж я!
Квакуном мене всі звуть,
Це ім’я, ти не забудь!
Я тобі допоможу, і дорогу покажу,
Ну ж стрибай за мною швидше.»
Пострибали швидко-швидко
Аж попереду щось видно …
Це якась гора висока.
В ній печера є глибока.
– А в печері тій сидить
Престрашнючий Лихохвість! –
Шепотить так Квакунець,
Каже – подорожі вже кінець.
Не пропустить далі лиходій нікого,
Не знайдемо схоже більше ми нічого.
Зайченя було плаксиве,
і за звичкою хотіло,
Сльози річкою пустить…
Та згадало Зайченя, як його всі ображають,
Боягузом називають,
Очі витерло ураз.
І дало собі наказ:
Квітку чарів роздобуть.
І сміливим завжди буть.
Квакуна під лапу взяв,
До печери пострибав,
Стук-стук-стук, хто там сидить?
Можна двері нам відкрить?
Чують друзі страшний гул,
Галас, вереск, якийсь шум,
Це лютує Лихохвість
Він отримав сумну вість.
«Спробуй хтось зайди сюди!
Не минуть тобі біди!»
Ой! Ой! Ой! Ну що ж робить?
Та хоч страшно, треба йти.
«Добрий день» – Зайча гукає,
«Хто мене це тут шукає?
Хто це спокою не знає?»
«Ой пробачте щиро нас,
Та ми маємо наказ,
Квітку чарів роздобуть,
Пропустіть, будь ласка, в путь.»
«Ха-ха-ха. Вас пропустить?
А що ще мені зробить?
Спершу спробуй звеселить,
Лиходія-страшуна, Лихохвістя-дикуна!
От тоді, можливо, я –
Дам дорогу, та дарма!
Не сміюсь ніколи!»
Зайчик плиг на Квакуна –
А Квакун на Зайчика,
Стали стрибати-скакати,
і плясати-танцювати,
Пісню дзвінку завели
І сміятись почали!
Й не помітив Лихохвість,
Як він сам розвеселивсь,
Так зайшовсь від сміху,
Що усім на втіху –
Двері широко відкрив,
До печери запросив.
Враз притихли наші друзі
І тихенько вниз пішли.
Тихо-тихо навкруги,
Темно, аж в очах рябить,
Але що ж тепер робить?
Квітку треба чарівну – роздобуть,
І сміливим завжди буть.
Довго-довго, усю ніч,
Йшли звірята – потомились,
І знайшли затишне місце,
Та хотіли відпочити.
Тільки, глядь, а там хтось плаче,
Сльози річкою неначе,
Льє і льє, і аж ридає,
– Гей ти хто? – Зайча гукає.
– Що це так тебе лякає?
– Я Білчатко – Рудьком звуся,
Я не знаю де матуся.
Сам тут бути я боюся!
– Давай лапку та швиденько,
Йди за нами ти хутенько,
– Маму знайдемо умить!
Перестань вже сльози лить!
Вийшли з темної печери.
Закричали: «Гей, агов!»
– Я дитину тут знайшов!
– Відзовіться чи бува, не шукаєте Рудька?
Бачать друзі із сосни,
Щось швидке летить униз.
Та це ж Білочка-матуся.
– Зараз сином я займуся,
Щоб він знав як утікати,
Маму-Білку хвилювати.
– Не сваріть його, будь ласка,
Покажіть нам, коли ласка,
Ви дорогу в гай чудес,
Де ростуть чарівні квіти,
Вони можуть все змінити.
Дати силу і відвагу,
Дати мужність і наснагу!
– Знаю я де гай шумить,
Квітку знайдемо умить, –
Тільки щоб сміливим стать,
Мало квітку там зірвать, –
Треба силу духу мать.
Ось уже крокують гаєм,
Пильно дивляться навкруг,
Ох багато квітів має,
Цей чудовий, дивний луг.
Як впізнать з них ту одну,
Сили квітку чарівну?
Озирнувшись Зайченятко раптом, –
Квакуна ніде нема,
Став він кликать і кричати,
Друга став свого він звати,
Тільки тихо навкруги –
Хоч ти зви його, хоч ні.
І пострибав Зайчик сам,
Нюхав квіти – милувався,
Та й додому зазбирався,
Квітку вибрав він найкращу
І пішов у ліс у хащу,
Зайчик голову підвів,
І неначе остовпів:
Ось лісочок, ось дубок!
Зайчик стриб собі та скок,
Це ж його рідний лісок.
Ось і Дід-Павук сидить,
А під дубом он Квакун,
А на дереві он Білки.
Усі дивляться і радо плещуть у долоні.
– Ну, Зайчатко, молодець,
Вже пригодам всім кінець!
– Як же так? А чаклувать?
А сміливість мені дать?
Ледь не плаче Зайчик наш,
А Павук відповіда:
– Та не в чарах справа ця,
Поки ти там мандрував,
Усім поміч надавав,
То звільнився від тих пут,
Що у боязні тримали,
Дати відсіч не давали,
Злим образам й стусанам,
Та скажи ти зараз нам:
«Чи не сам ти шлях пройшов?
Іще й друзів віднайшов,
У біді допомагав, Квітку чарів відшукав?
Та вона вже не потрібна –
Сам себе ти поборов,
Ну усе, бувай здоров!»

Тихо-тихо у ліску,
Хтось співає на пеньку,
Пісню радісну таку:
– Більше я вже не боюся,
І нічого не страшуся,
Друзів я багато маю,
І тому оце співаю:
Казку цю запам’ятай –
На увазі завжди май!

Коли хочеш буть сміливим,
Добрим, мужнім, співчутливим,
Це залежить лиш від тебе,
Силу духу закаляй,
Скрізь усім допомагай,
Будуть всі тебе любити –
Поважати та хвалити.

Захисник

Жив-був хлопчик. Мама називала його Котигорошком, а йому не подобалося. І бабуся називала його Котигорошком, і навіть мамина сестра тітка Ярина. Тільки тато називав “тезком”, а хлопчик не знав, хто це такий. А йому все цікаво було знати.

— Чому я Котигорошко? — запитав хлопчик у мами, а вона каже:

— Почекай, я вареники варю. Ось доварю — і розповім.

То він не став чекати, взяв свою булаву та й пішов світом відповідь шукати.

Ішов, ішов, зустрів дракона. Той лежав у затінку під кущем будяка і дрімав. Голова в нього, як не дивно, була одна, і взагалі він був більше схожий на корінь старої яблуні, що росла зразу за хатою, але хлопчик знав, що то дракон.

— Агов! — крикнув хлопчик і змахнув булавою. — Нумо битися!

Дракон відкрив очі, здивовано покліпав ними та спитав:

— Для чого?

— Бо всі мене називають Котигорошком, а мені не подобається!

— А мене всі називають змієм, і мені теж не подобається, — сказав дракон і позіхнув. — Але я не хочу битися.

Отакої. Котигорошко дуже здивувався і зацікавився. Він присів біля дракона і пошепки попитав:

— А чому тебе так називають?

— Нууу… — змій–дракон замислився, погойдуючи хвостом, який був дуже схожий на китичку будякових квіток. — Можливо тому, що я схожий на змія. А насправді мене звуть Степан. Це означає “вінок”, а я люблю квіти. Мені подобається. А то, часом, не тебе гукають?

З боку хати чулися тривожні голоси.

— Олесююю! — кричала мама.

— Лееесиииик! — гукала тітка Ярина.

— Не знаю. — сказав хлопчик. — Я ж не Лесик і не Олесь, я Котигорошок. Але треба йти. Мама обіцяла вареників з полуницею наварити. Як я не прийду — віддадуть тому Лесику, чого доброго. До побачення.

Змій Степан махнув хвостом і вклався знов дрімати. А хлопчик побіг до хати. Він недалеко від неї відійшов — яблуня і кущ будяка росли якраз там, де закінчувався паркан.

— Я тут! — гукнув хлопчик. Він біг по траві й високо тримав свою булаву, трохи схожу на стебло соняха. Мама підхопила його і пригорнула до себе, а тітка Ярина стояла поряд і гладила його по спині. Очі що в мами, що в тітки були злякані.

— Знайшли? — з хати вийшов тато з рушником у руках. Він тільки повернувся з роботи й вимив руки, щоб вечеряти. — Де ти був, тезко?

— Я дракона бачив. — повідомив хлопчик. — Не бійся, мама. він не злий, його звуть Степан, а це значить “вінок”. Хіба бувають злі вінки? А чому в мене імені немає? Чому я то тезко, то Котигорошко?

— Ой, лелечки, як же немає, — мама вже не сумувала, а сміялася. Напевно, її розрадило повідомлення, що змій не страшний. — “Тезко” означає, що у вас з татом однакові імена. Ось тата як звуть?

— Олексієм.

— Так і ти в нас — Олексій. Лесь, Олесь. Лесик.

— А що це означає?

— Це означає “захисник”. — серйозно сказав тато. — Ми з тобою захисники нашої родини, нашої хати, нашої землі.

— Так, так! — зрадів Олесь. Він згадав, що його так само і в садочку, і друзі кликали. — Я Олесь! захисник! У мене і булава є. Ой…

Він подивився мамі під ноги, а там лежала стеблина соняха, лише трішки схожа на булаву.

— Мамо, а чому я Котигорошко?

— Бо коли малий був, то кругленький і гладенький вдався. Бігав, як горошина котиться. — пояснила бабуся, яка теж вийшла на ґанок. — Ідіть їсти, вареники холонуть.

Тато взяв Олеся на руки та поніс до хати.

— То тепер я не маленький? — спитав хлопчик.

Жив-був хлопчик. Мама називала його Котигорошком, а йому не подобалося. І бабуся називала його Котигорошком, і навіть мамина сестра тітка Ярина. Тільки тато називав “тезком”, а хлопчик не знав, хто це такий. А йому все цікаво було знати.

— Чому я Котигорошко? — запитав хлопчик у мами, а вона каже:

— Почекай, я вареники варю. Ось доварю — і розповім.

То він не став чекати, взяв свою булаву та й пішов світом відповідь шукати.

Ішов, ішов, зустрів дракона. Той лежав у затінку під кущем будяка і дрімав. Голова в нього, як не дивно, була одна, і взагалі він був більше схожий на корінь старої яблуні, що росла зразу за хатою, але хлопчик знав, що то дракон.

— Агов! — крикнув хлопчик і змахнув булавою. — Нумо битися!

Дракон відкрив очі, здивовано покліпав ними та спитав:

— Для чого?

— Бо всі мене називають Котигорошком, а мені не подобається!

— А мене всі називають змієм, і мені теж не подобається, — сказав дракон і позіхнув. — Але я не хочу битися.

Отакої. Котигорошко дуже здивувався і зацікавився. Він присів біля дракона і пошепки попитав:

— А чому тебе так називають?

— Нууу… — змій–дракон замислився, погойдуючи хвостом, який був дуже схожий на китичку будякових квіток. — Можливо тому, що я схожий на змія. А насправді мене звуть Степан. Це означає “вінок”, а я люблю квіти. Мені подобається. А то, часом, не тебе гукають?

З боку хати чулися тривожні голоси.

— Олесююю! — кричала мама.

— Лееесиииик! — гукала тітка Ярина.

— Не знаю. — сказав хлопчик. — Я ж не Лесик і не Олесь, я Котигорошок. Але треба йти. Мама обіцяла вареників з полуницею наварити. Як я не прийду — віддадуть тому Лесику, чого доброго. До побачення.

Змій Степан махнув хвостом і вклався знов дрімати. А хлопчик побіг до хати. Він недалеко від неї відійшов — яблуня і кущ будяка росли якраз там, де закінчувався паркан.

— Я тут! — гукнув хлопчик. Він біг по траві й високо тримав свою булаву, трохи схожу на стебло соняха. Мама підхопила його і пригорнула до себе, а тітка Ярина стояла поряд і гладила його по спині. Очі що в мами, що в тітки були злякані.

— Знайшли? — з хати вийшов тато з рушником у руках. Він тільки повернувся з роботи й вимив руки, щоб вечеряти. — Де ти був, тезко?

— Я дракона бачив. — повідомив хлопчик. — Не бійся, мама. він не злий, його звуть Степан, а це значить “вінок”. Хіба бувають злі вінки? А чому в мене імені немає? Чому я то тезко, то Котигорошко?

— Ой, лелечки, як же немає, — мама вже не сумувала, а сміялася. Напевно, її розрадило повідомлення, що змій не страшний. — “Тезко” означає, що у вас з татом однакові імена. Ось тата як звуть?

— Олексієм.

— Так і ти в нас — Олексій. Лесь, Олесь. Лесик.

— А що це означає?

— Це означає “захисник”. — серйозно сказав тато. — Ми з тобою захисники нашої родини, нашої хати, нашої землі.

— Так, так! — зрадів Олесь. Він згадав, що його так само і в садочку, і друзі кликали. — Я Олесь! захисник! У мене і булава є. Ой…

Він подивився мамі під ноги, а там лежала стеблина соняха, лише трішки схожа на булаву.

— Мамо, а чому я Котигорошко?

— Бо коли малий був, то кругленький і гладенький вдався. Бігав, як горошина котиться. — пояснила бабуся, яка теж вийшла на ґанок. — Ідіть їсти, вареники холонуть.

Тато взяв Олеся на руки та поніс до хати.

— То тепер я не маленький? — спитав хлопчик.

— Ні, тобі вже чотири роки, ти ось який великий. — тато підняв його високо-високо. — Тільки більше з двору сам не виходь, у мами спитай.

— Гаразд, тоді постав мене на землю, будь ласка. І навчи, як її захищати.

— Добре, синку.