Психолог Анна Романик

Тривога без причини. Чи причина таки є?

Насамперед, давайте розберемося, яка різниця між тривогою, тривожністю та тривожним розладом.

➡️ Тривога – це переживання емоційного дискомфорту, пов'язане з відчуттям небезпеки, яка наближається або чогось негативного.

➡️ Тривожність – це особистісна риса, що виявляється у схильності до частих та інтенсивних переживань стану тривоги.

➡️ Тривожні розлади – це група різних психічних захворювань, що характеризуються поєднаннями таких ознак, як неспокій і страх, м'язова напруга та фізіологічні симптоми.

Тривогу часто описують як невизначене відчуття занепокоєння, яке супроводжується тремтінням, «кипінням», бурхливістю, тиском у різних частинах тілах, найчастіше у грудях.

Багато хто запитує, що викликає тривогу та формує тривожність?
Клієнти розповідають, що тривога виникає, ніби-то, на рівному місці.
Наче, все було нормально і раптом стало «накривати».

Коротко про найбільш характерні причини виникнення тривожних станів:

1️⃣ Наявність внутрішнього конфлікту.
Внутрішній конфлікт – це внутрішнє протиріччя.
Наприклад: «Я хочу запустити новий проект, але я боюся, що тільки розчаруюся в собі» або «Я хочу проявлятися у суспільстві, але боюся здатися смішною/смішним, дурною/дурним».

За внутрішнім конфліктом стоїть якесь обмежуюче упередження про себе чи світ.

Тривога дає можливість виявити початковий конфлікт. Коли Ви його розумієте і вирішуєте, то знімаєте просто левову частку напруги.

2️⃣ Невисловлені емоції та почуття.
Тривога – це, свого роду, зупинене переживання. Коли я боюся власних негативних почуттів, я не хочу їх проживати. Тоді, краще, відволікатимусь від них, залишаючись осторонь.

Всі витіснені стани та почуття перетворюються на тривожні.

Сюди ж можна додати про будь-яке наше «не можна»: не можна бути слабкою/слабким, не можна бути не ідеальною/не ідеальним, не можна помилятися.

Чим більше забороняємо собі, тим більше тривоги!

3️⃣ Неприйняте рішення або будь-яке рішення, відкладене на потім.
Наприклад: продовжувати стосунки чи ні; купувати щось чи не купувати; запускати проект чи не запускати; міняти роботу чи не міняю.

Сюди також можна віднести нереалізовані ідеї, недочитані книги, незавершені навчання.

«Відкладання на потім» можна розцінити як уникнення, як відмову від змін.
І коли в мене набралося безліч відкладеного, природно, що мій тривожний стан досягає максимальних значень.

Стратегія відмовлятися від власних рішень завжди призводитиме до тривоги.
І тут питання: «Які рішення Ви ухвалювали за останній місяць?» «Чи дієві Ви зараз?»
Адже це дуже зручно, коли можна акцентуватися на симптомах і не вирішувати ті питання, які вирішувати страшно, незрозуміло, тривожно і ще якось дискомфортно.
І тут уже можна відіслідкувати вторинну вигоду.

4️⃣ Психотравма.
Будь-яка неопрацьована травма з минулого також може спровокувати тривогу. Людина навіть не усвідомлює, як вона реалізує свої незавершені гештальти та скільки зливає на них енергії.

Ще може бути безліч тригерів (запах, колір, пісня, пора року, звук), які можуть запускати реакцію тривоги.

Наприклад, якщо людина колись потрапила в аварію, то, бачачи машину, що нагадує ту, на якій сталася травмуюча подія, вона автоматично може відчувати тривогу.

5️⃣ Копіювання батьківської моделі поведінки.
Коли є установки від батьків типу «світ небезпечний, навколо одні погані люди, будь обережним, туди не ходи, не проявляйся зайвий раз!», то буде багато страху та тривоги по відношенню до світу. Іншими словами, формується недовіра до світу.

Важливо ще зазначити про тривожних перфекціоністів та трудоголіків.
Тривожні перфекціоністи не приймають нормального результату. Усе має бути ідеальним. І в гонитві за цією ідеальністю часто стикаються з вигорянням.

Будь-яка справа починається із натхнення та інтересу! Але коли підключаються «треба», «повинна/повинен», «я сам/сама», «допомоги просити не можна», то ми починаємо виконувати завдання (самі того не помічаючи) вже проти своєї волі та справжніх бажань.

Важливо зрозуміти, що тривога починається там, де Ви пожертвували своїм станом.
Там, де Ви вже втомилися, де нездужали, хочеться спати, але продовжуєте погоню для якоїсь картинки або за завданням керівника – починається стан тривоги, що призводить до виснаження.

Якщо впізнали в цьому моменті себе – запитайте:
✔️для кого я так працюю?
✔️для кого я не можу дозволити собі відпочинок?
✔️у чиїх очах я буду поганою/поганим, якщо раптом відпочину?

Навчіться ставити себе у центр свого життя, звільняючи час на себе!
Наостанок… Спробуйте заглянути всередину своїх відчуттів і поспостерігайте, які функції виконує Ваша тривога.
І якщо раптом Ви її позбудетеся, то якими тоді будете?

© Світлана Суботіна

Навздогін сьогоднішній роботі…

Ми найкраще пам'ятаємо те, що нам надзвичайно важко пригадати. Парадокс, чи не так?

Те, що ми ніяк не можемо згадати закарбовано в пам'яті найсильніше.
Сьогодні я маю на увазі процес витіснення.
Можна відкрити Вікіпедію, щоб дізнатися наукове визначення даного феномену, проте більш простими словами, витіснення – один із захисних механізмів психіки, який покликаний захищати нас від наших же спогадів або думок.

Витіснення стає своєрідним кордоном на межі свідомості та несвідомих процесів. Для чого там кордон? Інколи буває так, що певні події, спогади або переживання несуть настільки багато страждань, болю і страху, що, здається, у свідомому процесі цього осягнути нереально.

Тоді ми «забуваємо», бо так легше.
Насправді ж, витісняємо.

Цікавим є факт, що витіснення може стосуватися не конкретної події. Або не лише конкретної події. Інколи ми витісняємо і асоціації. Буває так, що ми можемо не пригадувати, наприклад, смак улюбленого торта (хоч всі запевняють, що саме він улюблений), ім'я керівника або однокласника, назву міста, де відпочивали із сім'єю.

Витіснення стає тим більше, чим більш травмуючими є наші переживання. Нам важко відтворювати спогади про травматичні події через велику кількість заблокованих переживань, які асоціативно наближають нас до повторного проживання травми.

Проте, хибно вважати, що витіснені події не мають впливу на наше життя. Насправді, вони мають значний вплив, адже через весь біль ми не можемо торкнутися до них та критично осягнути їх вплив.

Захисні механізми психіки роблять все, щоб найбільш травматичний досвід залишити недоторканим. Зустрітися з травмою буває страшно та небезпечно.

Зрозуміти себе – зробити крок назустріч страху…
Але досить часто там найбільше відповідей…

Чи зустрічалися Ви з відчуттям того, що Ви розчинилися у стосунках?
І, подекуди, зʼявляється відчуття, що Вашому партнеру не цікаво з Вами. У вас немає спільного часопроведення, спільних мрій та планів, спільних тем… Спілкування, здебільшого, зведено до вирішення формальних або побутових ситуацій. У моменти відсутності ресурсу може здаватися, ніби Ваш партнер не з Вами. Ваш настрій, найчастіше, залежить від ставлення Вашого партнера до Вас. У стосунках Ви страждаєте…

Залежність буває різна. Помилково вважати, що можна бути залежними лише від чогось.
Бути залежним від когось – це не менш руйнівний процес.

Чи зайвим буде вкотре повторити про те, що у ситуації залежності від партнера необхідно реалізовувати фокус уваги на собі?
Не зайвим. Клієнтські запити тому підтвердження.

Немає універсального рецепту виходу із залежного стосунку. Якби якась формула працювала – ми б бачили навколо лише щасливі стосунки.

Торкаючись цієї проблеми, спробуйте поміркувати над наступним:
- Чого я хочу від свого життя, стосунків, сім'ї?
- Чи відповідає моя реальність моїм очікуванням?
- Як я сприяла/сприяв тому, що обставини не такі, якими хотілося б їх бачити?
- Що я можу зробити, щоб щось змінити?
- Чи робила/робив я спроби щось змінювати? Що було вдалого та невдалого у цих спробах?
- Як я підтримую те, що мене не задовольняє?
- Що я роблю/не роблю, щоб все було саме так, як є зараз?
- Яких ресурсів мені бракує для змін?
- У чому я можу брати більше відповідальності на себе та як її збільшити?
- Як я можу покращувати своє життя? За допомогою яких дій?
- Чи реалізуюсь я де-інде, крім сім'ї?
- Які в мене особисті плани, що не стосуються стосунків?
- Що я можу зробити вже зараз, щоб переключити увагу зі свого партнера/партнерки на себе?
- Де та в чому моя зона відповідальності за своє життя?
- Що впливає на мій настрій, окрім партнера/партнерки?
- Що мене тішить, надихає, наповнює?
- Як я самостійно можу створювати свій настрій?
- Що я готова/готовий зробити для себе?

Спробуйте подосліджувати себе у відповідях.
В цьому, насамперед, Ваша мотивація. Ні партнер, ні друзі, ні близькі, ні психолог не знають в якому боці шукати вихід. Лише у Вас є розуміння напрямку!

А от хто буде Вас у тому напрямку супроводжувати – це вже інша історія…

Процес пізнання у психологів не зупиняється ні на мить…

Одним із відкриттів, наче і очевидних, але, водночас, чомусь не підсвічених є одне, яке я б віднесла до найбільш яскравих за останній період.

На одній із сесій власного досвіду і тренер, і група так чітко акцентували увагу на тому, що досить часто ми обираємо між двома варіантами. Нам звично ставити «або».

Але, насправді, можна поставити «і».

«Мені подобається моя робота» або «я втомилася від неї»?
«Мені подобається моя робота» і «я втомилася від неї». Може бути таке зараз?

«Я сама вибираю як мені жити» або «я не можу всього контролювати»?
«Я сама вибираю як мені жити» і (в той же час) «я не можу всього контролювати».

«Я хороша людина» чи «я можу помилятися»?
«Я хороша людина» і (разом з тим) «я теж можу помилятися»?

Ми виросли у суспільстві, де нам пропонувалося ставити цілком поєднувані речі на різні полюси.
Зустрічалися із «чоловіки не плачуть»?
А «хороші дівчатка слухають, що їм кажуть»?
Чи «як може злитися така гарна дівчина»?

Тоді виходить він або чоловік, або може плакати. Чи або гарна дівчина, або має право на свою злість.
І виникає, закономірність, під яку відбувається внутрішнє порівняння із ілюзорним стандартом.

Ми, в дійсності, можемо бути і такими, і такими. І хорошими, і інколи злими.

Вміння та здатність робити вибір – це важлива навичка. Проте, в деяких випадках, необхідність робити вибір може бути ілюзорною.
Часто речі, які здаються взаємовиключними, можна поєднати та позбавити себе внутрішнього конфлікту.

Бережіть себе!

Карати не можна прийняти: де поставити розділовий знак обираєте Ви!

Є речі, за які сварити або карати дітей стає марною справою.
Навіть при найбільш виправданому процесі та бажанні виховати досягнути позитивного результату навряд вдасться, натомість комплексів, тривог і, досить часто, травм можна сформувати.

Давайте спробуємо розібратися, на що необхідно подивитися під іншим кутом:

➡️ випадкова провина, як от «розбита чашка» або «перевернутий вазон» чи «розлита вода»;
❗️караючи за це, звинувачуючи у незграбності чи висміюючи таку ситуацію виховати дитину більш уважною і ретельною навряд вдасться, однак підвищення рівня тривожності, страх не впоратися і, від цього, помилки та аналогічні ситуації будуть, швидше за все, повторюватися все частіше;

➡️ індивідуальні фізіологічні або психологічні особливості (гіперактивність, неквапливість, неуважність, імпульсивність і т.п.);
❗️це індивідуальні особливості, які важливо прийняти і, за необхідності, пошукати варіанти, які допоможуть покращити ситуацію (як, наприклад, заняття або адаптація певних умов);

➡️ почуття та емоції (злість, плач, сміх і т.п.);
❗️важливо памʼятати, що дітям значно важче дається контроль емоцій і, відповідно, це несе значний вплив на їх стани, тому, навіть за умови, що прояв певної емоції є недоречним конструктивним буде пояснення у доступній формі, а не покарання чи присоромлення, адже придушення емоцій через страх бути покараним у майбутньому може тягнути велику кількість труднощів.;

➡️ невиправдані очікування по відношенню до дитини («ми так стараємося, а ти…», «це найкращий вчитель у місті, а ти…» і т.п.);
❗️найбільш вірогідно, що така ситуація супроводжуватиметься відчуттям провини дитини; і ще важливо дослідити, чиє, в дійсності, те бажання щось досягнути чи реалізувати, батьків чи дитини;

➡️ помилки дитини;
❗️від них не застрахований ніхто; проте це первинний досвід, коли дитина вчиться безпечно зустрічатися з труднощами та підтримкою, відтак, покарання, сварка або сором сприятимуть формуванню ситуації уникнення нового досвіду;

➡️ надмірна цікавість;
❗️так формується інтерес дитини; відповідно, якщо є речі, які не для уваги дитини – це важливо пояснити, а не сварити чи карати;

➡️ ситуації, коли дорослі самі не дотримуються того, за що карають або сварять дітей;
❗️«діти нас не чують, діти на нас дивляться»;
важливо подавати той приклад, який ми вимагаємо від дитини (наприклад, марно сварити чи карати дитину за нецензурну лексику, якщо батьки нею активно користуються; або ж, за неохайність, якщо навколо дитини вона звичне явище);

Описані ситуації не лише як застереження для теперішніх батьків.
Це хороший діагностичний матеріал для дорослих, які відчувають труднощі, адже буває так, що певні прояви мають коріння з дитинства.

Миру і взаєморозуміння!

Досить часто люди звинувачують і скаржаться на долю, коли їх щось не влаштовує в тому порядку речей чи розвитку подій, який склався.
Вони свято вірять, що не хотіли опинитися там, у тих обставинах і умовах, в яких перебувають, однак чомусь саме туди й прийшли. Кажучи популярними висловами, повторюють свій сценарій.

Вихід із неприємностей можливий, якщо людина візьме на себе відповідальність за свої дії, які й привели її до такої ситуації.

Усвідомити цей процес допоможуть наступні питання:

1️⃣ Який шлях я пройшов, щоб дістатися туди, де я зараз?
2️⃣ Які мої дії у минулому сприяли теперішньому стану?
3️⃣ Що я продовжую робити зараз, щоб залишатися в цій ситуації?
4️⃣ Що я не робив і не роблю, щоб вибратися звідси?
5️⃣ Які мої переконання та погляди зміцнили це положення?
6️⃣ Чому я нічого не змінюю чи змінюю недостатньо активно?
7️⃣ Які бонуси (вторинні вигоди) мені дає ця негативна ситуація?
8️⃣ Що станеться, якщо я виберуся з проблеми?
9️⃣ Кого я засмучу, якщо вирішу свої проблеми?
🔟 Як я виправдовую свою бездіяльність і кому скаржуся на проблему?

Інколи відповіді собі ж на питання допомагають побачити те, що зазвичай ховається поза фокусом…

У процесі роботи, коли клієнт починає занурення в себе та пробує розібратися в собі, ми обов’язково зустрічаємося з тим, що значна кількість проблем у житті бере початок із дитинства.
Інколи з дуже раннього дитинства. В інших випадках – із дещо пізнішого досвіду.

І, очевидно, зʼявляється можливість оформити відповідальність за власні проблеми на батьків.
Така можливість перекладання відповідальності дуже спокуслива.
Бо ж, в дійсності, батьки не так турбувалися, не так підтримували, не там були, не туди водили, не тому стимулювали і т.п.
І, в результаті, ми самотні, невпевнені, тривожні, надто терплячі, жертовні і налякані.

Все, безперечно, так.
І усвідомлення причин, механізмів та впливів невідʼємне.
І, з найбільшою вірогідністю, все так і було: певні дії батьків привели до того, що ми напрацювали певні сценарії.
Проте, усвідомлення цих процесів – це своєрідна точка дискомфорту, з якої мав би початися розвиток.
Памʼятаємо ж, що «розвиток відбувається з точки дискомфорту»?☝🏼

Водночас, не зайвим буде нагадати про те, що «якщо Ви у 5 років не мали велосипед, а в 25 років придбали Мерседес, то Ви у 5 років все одно не мали велосипед».
Якщо нас в 5 років недостатньо любили наші батьки, то при всіх їх стараннях зараз «долюбленими» 5-річками ми не станемо.

Важливо розуміти те, що наші батьки не мали такої можливості, доступу і культури до вивчення психологічної літератури і прослуховування лекцій чи коротких відео. Вони й близько не співвідносили свій вплив на формування певних процесів у житті дітей. І дуже часто діяли з позиції свого, не зовсім конструктивного чи приємного, досвіду стосунків з батьками.

З іншого боку, побут, робота та інші обовʼязки займали значну частину життя і їм треба було дати раду. Якщо подумати над тим, що батьки дали дітям все максимально найкраще, що, на їх думку, вони могли – то стає ясніше, що іншого вони не мали.

Ну і ще одне… Найважливіше, напевно.
Кожен дорослий мав би взяти відповідальність за свій стан, відчуття і, загалом, життя на себе.
Безумовно, батьки мали вплив на наше життя. Колосальний. Але це вплив не можна назвати непоправним. Зараз світ дає нам інші можливості, аніж були у наших батьків. Ми не залежимо від них. Ми тепер наповнюємося самостійно. А от чим – це вже наш вибір!
Надзвичайно важливо зрозуміти, що ми тягнемо із свого дитинства у теперішнє життя.
Не менш важливо прийняти рішення про те, чого ми хочемо далі.

Перекласти відповідальність буває досить «солодко». Це дає можливість нічого не робити зі своїм життям.
Повернути її собі – це дозволити собі жити по-іншому.

Вибір за кожним з нас!

Гармонія у стосунках між чоловіком та жінкою передбачає повагу різниці між ними.

Навіть якщо у партнерів багато спільного – кожен із них все одно вихований іншими батьками, мав свої переживання і сформований інакше, ніж його супутник. Важливо бачити ці відмінності та приймати їх.

Водночас, при цьому прийнятті не варто відмовлятися від свого бачення, своїх цінностей, підкоряти себе іншому, знецінювати свої потреби.

Багато проблем виникають саме на межі цієї різниці: або я «прогинаю» під себе іншого, або «прогинаюся» сам, або, ми обоє твердо стоїмо на своєму і не можемо розійтися мирно, тоді кожен упирається у свою правду.

Гнучкість та бажання знайти точки дотику – ось те цінне, що допоможе подолати цю перешкоду на шляху до пошуку гармонії у стосунках.

Про «рятівників» та «помічників»

Ті люди, які віддають останнє, жертвують собою заради інших оспівані у піснях, книгах, легендах, неймовірних історіях про супергероїв.
Суспільству дуже подобаються рятівники.

Ми зараз не про те, що не потрібно допомагати.
Ми про чарівний «трикутник», який яскраво описує кругообіг стосунків рятівника, жертви та агресора.

Часто поняття «допомога» та «порятунок» експлуатуються в контексті деструктивної та залежної поведінки і подаються під соусом особистої чеснОти. Мовляв, «як корабель назвеш, так він і попливе».
Важко протистояти аргументу «ну я ж хотів допомогти» або «ти ж не подумай нічого поганого, в мене найкращі наміри…»

Спробуємо подивитися на варіанти такої «допомоги».

1️⃣ Бачення іншої людини в позиції слабкості та допомога «нещасній» з метою прив'язати її до себе.
Не зовсім приємний приклад, проте, якщо людину постійно називати свинею – в якийсь момент вона хрюкне.
Якщо дивитися на людину як на немічну особистість, в якийсь момент вона такою і стане завдяки рятівнику.

2️⃣ Допомога з акцентом на відчуття провини: «Я заради тебе жила з батьком-алкоголіком, а ти зараз хочеш мене лишити самотньою?», «Я всю молодість принесла в жертву, все найкраще віддавала тобі, а ти, невдячна дитина, навіть не рахуєшся зі мною» і т.п.
Чи потрібно говорити про те, що рятівник керувався власними корисними переконаннями?
Так, цілком вірогідно, що десь несвідомо, десь, ніби щось підозрюючи, але тому, кого таким чином рятували від того ніскільки не легше.

3️⃣ Допомога як полегшення.
Коли людина по-іншому не може справлятися зі своїм почуттям провини, вона постійно буде її спокутувати, допомагаючи іншим. Або людина не може прийняти щастя, що звалилося на її голову і, виправдовуючись за це щастя, починає завдавати добро всім, хто їй трапиться на життєвому шляху: «Не можу ж я це прийняти просто так, за все потрібно платити!».

4️⃣ Допомога, як приниження інших та проживання свого відчуття переваги.
Це той випадок, коли навколишні люди здаються такими нікчемними і жалюгідними, що так і хочеться кинути їм з панського плеча пальто, щоб вони сховалися, нещасні: «Я ж добрий!».

5️⃣ Допомога з позиції власного дефіциту: «Мені самому настільки погано, але я не здатний собі зараз допомогти. Я буду допомагати всім навколо, нехай хоч у них все буде добре. А я осторонь за них порадію!».

6️⃣ Перенесення значних фігур на оточуючих. Як варіант, дитина, бажаючи врятувати маму, починає її бачити в оточуючих людях і тягти їх із прірви залежностей, болю та злиднів.
Це такий своєрідний спосіб побачити, що я можу допомогти близькій людині, якщо я ось іншим допомагаю.

7️⃣ Допомога, як спосіб отримання любові: «Бо мене більше нема за що любити», «Я повинен бути корисним, щоб мене любили», «Ще тільки моїх проблем не вистачало, я повинен стати опорою і підтримкою».

Припускаю, що кожен зустрічався із «рятівником». Водночас, кожен з нас і займав роль «рятівника».
Питання в тому, як ми з ним зустрілися або чому ним ставали… Досліджуючи ці питання, ми формуємо інші моделі нашої поведінки.

Бережіть себе!

«Страх» – слово страшне.
Про дитячі страхи…

Страх – страшне слово. Саме страхи нам найбільше заважають жити. Якби не ці страхи… ми б уже реалізували себе, свої мрії та бажання.
Але страхи мають іншу сторону. Більш корисну.

Вони оберігають нас від чогось.

Про цей бік ми часто забуваємо.

Страх, в першу чергу, нам даний в житті як щось корисне та необхідне для життя. Але наше неуважне ставлення до нього робить його неприємним і страшним.

Про страхи можна говорити багато і довго. Але давайте про найважливіше.
Не з книг чи теорії, а з практики.

Про що це може бути у дитини та що з цим робити?

1️⃣ Інколи це можуть бути страхи батьків.
Дітям передаються наші емоції. Дуже часто, коли приводять на консультацію дітей зі страхами, виявляється, що у мами чи тата трапляються панічні атаки, багато тривоги. І працювати тоді необхідно, насамперед, із дорослим.

2️⃣ Буває так, що дитина у такий спосіб привертає увагу батьків.
Їй не вистачає батьківського ресурсу. Дитина боїться, наприклад, спати самостійно. Робити щось самостійно. Іти кудись… їй завжди для хоробрості потрібен дорослий. Так вона стає цікавою, помітною і отримує потрібні емоції від батьків.

3️⃣ Травми також можуть бути джерелом дитячих страхів.
Психологічна травма може бути шокова (пожежа, повінь, війна, насильство) та травма розвитку (тривалий моральний тиск на людину, тривалий стрес, дитина довгий час не отримує любові та турботи, велика кількість критики та невдоволення та ін). Травмована дитина може бути переповнена страхами. І допомогти у цьому випадку може лише фахівець.

4️⃣ Страхи можуть заволодіти свідомістю дитини, якщо в сім'ї не заведено говорити про емоції, не заведено ділитися переживаннями, не визнають емоційну сферу життя взагалі. Дитині не розповідають, що це таке – емоції, як вона може з ними справлятися, як може підтримати себе та допомогти собі.

5️⃣ Ще одна причина страхів – дитині забороняють злитися, вимагають послуху у всьому. І щойно легалізують у ній гнів, щойно дозволять дитині виявляти свої агресивні почуття – страхи чи більша їх частина йдуть.

6️⃣ Ну і найбанальніше, проте найбільш прикре – дитину просто можуть залякувати.
Страх – «добрий» та дієвий важіль управління! (і не тільки поведінкою дитини)… Дитину можна зробити зручною за допомогою цього важеля. Залякав дорослий – і дитина слухає. Це швидкий виховний метод. Але досить примітивний і має багато побічного.
Якщо не залякувати, як тоді керувати?
А тоді треба багато часу, сил, енергії вкласти в дитину... Багато з нею спілкуватися, вміти домовлятися, розуміти її, чути, слухати, знати основи виховання та розвитку дитині... Звичайно, простіше залякати…

Що з цим робити?

📌 Дитина вчиться керувати емоціями на прикладі дорослих.
Якщо батьки спокійно можуть завести розмову, на кшталт:
- «знаєш, буває, коли я боюся...»
Ось тоді найцінніші елементи психологічного досвіду передаються дитині!

Дитина тоді розуміє, що страхи це не так страшно (це нормально), що мама і тато теж бояться (і я маю право на свої страхи теж), що мама і тато справляються з цим (і я зможу теж), і ось є така модель як з цим можна впоратися (є хороший спосіб).

Таких способів справлятися зі страхом має бути в запасі багато (просто побути зі своїм страхом, проговорити страх, намалювати, попросити допомоги, додати сміливості, розізлитися).

📌 Важливо говорити про страхи взагалі.
Про те, в чому їх користь та шкода. Як вони влаштовані і як працюють. Як живуть в тілі і як їх можна звідти виселити.
Це означає бути поруч, спокійно реагувати, всім своїм виглядом давати зрозуміти, що все добре… мама-тато поряд… мама-тато здатні про тебе подбати… ти в безпеці.
Просто обійняти, просто вислухати, дати підтримку.

📌 Для такого контейнерування у батьків має бути достатньо місця у своїй емоційній посудині.
Якщо батьки переживають тривалий стрес і не здатні контейнерувати – вони дратуватимуться у відповідь на страх дитини. Або самі боятимуться.

✅ Якщо досвіду взаємодії зі своїми почуттями обмаль і контейнер переповнений своїми страхами – спробуйте помалювати з дитиною. Нехай дитина намалює свій страх. І придумає свій ресурс як з ним упоратися. Можете намалювати цей ресурс разом. Це можуть бути: чарівна паличка, амулет сміливості, казкова істота-помічник. Така вправа з арт-терапії вже допоможе знизити напругу та відновити емоційну рівновагу.

Щоб працювати із страхом важливо бути готовим із ним зустрітися!

Бережіть себе!

«У мене був досвід взаємодії з психологом, але його поради мені не допомагали» або втомлений сарказм психотерапевта…

Кожного разу, коли мені доводиться чути від знайомих або клієнтів про те, що вони були у психолога, але ніяким чином його поради не спрацювали, я налаштовуюся на едукаційну промову про неприпустимість такого.
З одного боку, є розуміння, що від колеги хотіли універсального рецепту вирішення проблеми і, не отримавши його, почали шукати далі того, хто цей рецепт запропонує.
З іншого боку, з’являється підозра, що пошук того рецепту, все ж, відбувався. І тоді зі збереженням субординації важливо донести, що будь-яка робота фахівця психологічної сфери супроводжується особистою психотерапією спеціаліста. І супервізією.

Жоден психолог не повинен давати порад!
Іншими словами, психолог не має розповідати та давати клієнту інструкції, як йому жити.
Так, швидше за все, і найчастіше – це може бути саме те, чого від нього хоче клієнт.
І так, поради та «рецепт» психолога може збігтися із поглядами та переконаннями клієнта. Із єдиною різницею.

Терапевт – це не інструктор з фітнесу, не вчитель, який володіє конкретним алгоритмом розвʼязування прикладів. І набір чітких правил та установок проблему не вирішить. До кожної ситуації кожну окрему особистість привели конкретні індивідуальні обставини.

Щоразу, коли терапевт каже, що Ви вчинили неправильно, можна поцікавитися, де купити методичку з повним описом правильних вчинків. Адже у для кожного вчинку є підстава, яка формує дію і яка формується в залежності від субʼєктивного сприйняття світу людиною. Тому дайте мені посилання, я теж куплю таку методичку.

Те саме стосується і емоцій.
Я завжди повторюю своїм клієнтам, що немає правильних чи неправильних емоцій та почуттів. І якщо Вам боляче, ніхто, навіть найпрекрасніший спеціаліст, не має права говорити, що це неправильно. Або егоїстично. Або не практично. Або ще як завгодно.
Ви відчуваєте, що відчуваєте.
Все інше – диктатура.

Терапевт – не диктує Вам список фраз та реакцій, які зроблять життя перманентно щасливим.
Для цього є провідні тренінги «як змусити інших робити те, що хочеш ти» та «стань адептом успішного успіху за 10 днів»☺️

Терапевт йде поруч тихими кроками, слухаючи Ваші відчуття, допомагає їх зрозуміти, прийняти та просто навчитися з ними жити, паралельно шукаючи ресурс.
Найчастіше, взяти відповідальність і зробити вибір буває непросто. І дуже хочеться, щоб його хтось зробив за нас. Але цей вибір буває вирішальним.

Бережіть себе!

Самозванець: коли важко повірити у свої можливості…

Синдром самозванця, насправді, бере початок у історіях з далекого дитинства. Передумови виникнення проблеми, найчастіше, виникають, коли є:

1. Порівняння із дітьми того ж віку, іншими дітьми, власними братами та сестрами.
- Мамо, я написав (-ла) самостійну на 7-8-9!
- Та нормально. А от твій брат (твоя сестра) молодчина. Він (вона) завжди має 11-12. А ще на гуртки ходить, і мені вдома допомагає. Ти нічого не встигаєш!
- А от донька тьоті Олі, памʼятаєш, ми зустрічалися, взагалі учнівським самоврядуванням займається. Оце вона молодець!

2. Знецінення досягнень дитини.
- Тату, дивись, який сьогодні малюнок я намалював на занятті!
- Ага, це ж тобі вчителька допомагала, правда?

3. Сприйняття успіхів дитини як результатів, які повинні були б бути безумовно.
- Тату, в мене сьогодні 10!
- А що, могло бути інакше?
Або:
- Тату, в мене сьогодні 10!
- А чому не 12?!

4. Надмірна похвала дитина, коли її елементарна дія або поведінка штучно піднімається до рівня надзвичайного досягнення і дитина це відчуває.
- Мамо, я почистила зуби!
- Молодець! Оце то ти чемпіонка! Ти у мене найбільш вміла та ретельна доглядальниця зубів у цілому всесвіті! Всі заздритимуть твоїй посмішці, бо ж одразу зрозуміло, що ніхто так не вміє!
Ремарка: дитині при цьому років 8.

5. Однозначна та безапеляційна оцінка зі сторони дорослих.
- Ти погано прибираєш у своїй кімнаті. Це нікуди не годиться. Там безлад і нічого не змінюється.
- Ти не вмієш танцювати. Навіть не пробуй.
- Не псуй пісню. Тобі ведмідь на вухо наступив.

6. Недопустимість помилки.
- Ти що, рядка в зошиті не бачиш? Ще одна буква не в ту сторону і я вирву сторінку!
- Ти можеш зробити цей приклад? Я зараз прийду перевірю і не дай Боже там не буде правильного розвʼязання!!!

Я думаю, що багато знайомого зустрілося в прикладах. У кожного з нас такий приклад може бути свій.

Що ж із цим робити?

Найперше - знайти та побачити цю сторону свого внутрішнього критика. Саме того, який у Вашій голові транслює Вам ці наративи.
Пригадайте, як у Вашому дитинстві дорослі реагували або не реагували на Ваші успіхи та досягнення… Чи помічали вони їх? Як відгукувалися? Чи приймали участь у Ваших активностях: ходили на концерти та змагання? Чи збирали Ваші похвальні листи, грамоти та дипломи? Чи є десь Ваші малюнки та листівки? Чи раділи або засмучувалися разом з Вами? Чи, можливо, Вас постійно критикували, бо Ви завжди щось «недостатньо»?
З цього все і починається…

Подосліджуйте себе та свої відчуття…
Це дасть хороший фундамент для роботи над собою!