Церква св.Юрія в Червонограді

Кристинопільський монастир довгий час був головним та згодом єдиним монастирем у Надбужанському краю. Монастирський храм чудово вписувався у тодішню архітектуру міста. Адже поряд знаходився вишуканий Палац Потоцьких, який поєднував у собі стиль бароко та раннього класицизму. Недарма за взірець для резиденції Потоцьких було взято королівський палац у Вілянуві під Варшавою. Напроти ж монастиря розташовувався Бернардинський монастир зі своїм бароковим костелом Святого Духа. Натомість василіянська обитель за архітектурним стилем поєднувала в собі елементи пізнього бароко, де прослідковувався вплив класицизму та французьких течій.

Не менш важливою постаттю в історії монастиря став другий його ігумен - о. Корнилій Срочинський – освічена, шляхетна і надзвичайно працьовита особа. Він був добрим проповідником та письменником. Саме йому ми завдячуємо започаткуванню монастирської хроніки, у якій, крім внутрішнього життя ченців, розповідалось про діяльність василіян з інших монастирів, життя міста та родинне життя Потоцьких. Саме за дописи про цих шляхтичів літопис міг і пропасти, адже фундатори боялися, що на сторінках монастирської хроніки скомпрометується їхнє ім’я. Одного дня вони вдерлися до обителі, погрожуючи ченцям зброєю і, на щастя, лише позатирали чорнилом місця, що стосувалися їхньої доброї слави.

У хроніці монастиря, яка закінчується 1890 роком, можна побачити різні події, пов’язані із життям обителі та прилеглих околиць. Наприклад, одного разу настоятель монастиря о. Корнилій Срочинський, ЧСВВ, описує як він став очевидцем т. зв. Уманської різні, де загинули ченці василіяни та учні їх шкіл. Тут розповідається і про епідемію холери, що поширилася з Жовкви, та про фізичні й духовні засоби, якими користувалися люди під час епідемії. А у вересні 1773 року декілька ченців Кристинопільської обителі побували на святі коронування чудотворної іконі Божої Матері у Василіянському монастирі Почаєва.

Особливу увагу звернено на хворобу і смерть у Сокалі Анни Потоцької, дружини Салезія Потоцького. Під час її похорону самого лише католицького духовенства двох обрядів було близько 2000 осіб. Під час величавого походу із Сокаля до Кристинополя було виголошено 4 прощальні промови, остання ж лунала з уст о. Мартина Драчкевича, ЧСВВ. Поховали дружину магната у Бернардинському костелі навпроти Василіянського монастиря. Але на цьому літопис не зупиняється, а розповідає про слухи, які ширилися серед народу про появу покійної Анни черниці з новіціатського монастиря Бернардинів у Перемишлі. Дійшло навіть до того, що латинський владика з Перемишля надіслав до цього монастиря спеціальну комісію, яка мала провести слідство та описала численні діалоги померлої з монахинею. Дивлячись на містичні випалені хрести на руці монахині та щиру її присягу у побаченому, Салезій Потоцький вирішує додати фундацію на молитву за свою померлу дружину. Чи правдою є ці видіння, чи ні, але знак був очевидним – покійна Анна Потоцька потребувала більших молитов, щоб визволитися з мук чистилища.

А монастир протягом століть розвивався. У 1773 році при обителі було засноване братство св. Онуфрія, яке отримало від Папи Климента ХІV великі відпусти. 1776 року монастирську територію прикрасили фруктовими деревами, городом й завели господарство. А вже через два роки було викопано криницю, що полегшувало транспортування води, яку раніш брали з річки Буг або від місцевих людей. Бачимо також, що ченці ставали свідками різних подій в місті. Зокрема, літопис розповідає про появу першого потяга у 1884 році: «Дня 1 липня того року о 4-ой годині з полудня появив ся в Кристинополи по першій разь поизд зелизниці, пристроєнниий цвитами й лентами, на ново-побудованной злизной дорози межи Ярославомь а Сокалемь». Ще одним епізодом слугує історія про одного єврея, який мав намір охриститися, але родина не хотіла пустити його до храму. Бернардинам вдалося привести його до монастиря на приготування, а через два тижні він передумав. Натомість одного разу приїхав до Кристинополя турецький хлопець, мусульманин, який бажав стати християнином. Василіяни навчили його Правд Віри і згодом він був таємно охрищений, адже його розшукував турецький паша. Яскраво і просто розповідає літописець про ці та інші події. Дана ж хроніка є цінною пам’яткою для майбутніх поколінь ченців та жителів Червонограду.

Попри це, мабуть найбільше Кристинопільська святиня асоціюється з чудотворною іконою Богородиці. Її ченцям у 1764 році подарував Станіслав Костка Садовський, маршалок двору Франциска Салезія Потоцького та воєвода Київський. Чудесні властивості ікони проявлялися ще в його родині. Про це свідчили 11 срібних табличок, що прибули до монастирського храму разом з іконою та зображали оздоровлення, які отримали люди, молячись до Божої Матері. З часом монахи виготовляли для ікони одежі, прикрашені сріблом, золотом та дорогоцінним камінням. У 1907 році тодішній парох о. Мар’ян Повх, ЧСВВ, урочисто прикрасив ікону новими ризами і повісив образ над великим престолом. Під час цього торжества вперше залунала пісня до Кристинопільської Богородиці, яку склав о. Мелетій Лончина, ЧСВВ, із глибоким зворушливим змістом, яку до сих пір співає увесь храм до і після Літургій.

До монастиря з’їжджалися багато людей, які перед лицем Богородиці відкривали своє серце, просили порятунку в бідах, доручаючи через її заступництво спасіння всіх людей. Чисельні чуда нотувалися у монастирській хроніці, де записані факти чудесного народження, оздоровлення тощо. Ось наприклад, вже в часописі «Місіонар» знаходимо щиру подяку за ласки від Кристинопільської Богородиці. «Жужель. 30 червня 1901 р. від сім’ї Савки. Наша дитина Марія нездужала і не могла ходити. На другий день Зішестя Святого Духа ми (батьки) поспішили в Кристинопіль і там пожертвували свою дитину опіці Пречистої Діви Марії. Коли повернулися додому, назустріч нам вийшла здорова дитина». Це й не дивно, адже образ Кристинопільської Богородиці неначе всім дарує надію. На іконі Діва Марія зображена з маленьким Ісусом на руках. В очах Богоматері спостерігається невимовна журба, тихий смуток, передчуття втрати та безмежна щедрість материнської душі.

Неодноразово ікона допомагала не лише людям, але й самій обителі. У хроніці монастиря від 1770 року розповідається про епідемію холери, що вразила околиці Кристинополя. Для того, щоб зупинити її поширення, монахи разом з вірними здійснили молитовну ходу із чудотворною іконою навколо міста. Після цього епідемія так і не дійшла до міста. Наступного року після цієї події єпископ Максимілян Рило, на підставі духовної комісії, проголосив Кристинопільську ікону чудотворною. У монастирському літописі міститься ще один непересічний епізод з життя обителі. У ньому зазначено, що у Великодню суботу 1782 року, коли у храмі відправлялася Північна, у місті вибухнув великий вогонь, який знищив 145 домівок, і монастир був у великій небезпеці. Тоді ченці взяли ікону і процесійно вийшли з нею, співаючи: «За всіх ти молишся благая…», наближаючись до небезпечного вогню. І тоді вітер поніс вогонь в іншу сторону, не заподіявши монастирю шкоди. Чудотворна ікона перебувала в Кристинополі аж до самого закриття обителі у 1947 році. Після цього о. Арсеній Кулибаба, ЧСВВ, разом з двома братами василіянами вивіз її до храму Успіння Богородиці у Варшаві. Після виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля її у 1994 році вдалося повернути у рідний храм. Через декілька років, коли віддали ікону на реставрацію, під срібними ризами було виявлено прекрасні намальовані кольорові орнаменти Богородиці та Ісуса.

Від початків заснування монастиря ченці василіяни займалися переважно парафіяльною, місійною й катехизаційною діяльністю. Раніше у місті було чимало пожеж, деякі не доходили до монастиря, деякі пошкодили лише його частину. Але після пожежі у 1852 році церква святого Юрія певний час була покрита лише соломою. Згодом розпочато її реставрацію, яку довершили ченці, що прийшли сюди після Добромильської реформи. Зреформовані василіяни 1888 року відкрили в цьому місці богословські студії, які з невеликою перервою під час Першої Світової війни, проіснували аж до 1945 року. Для Василіянського чину цей монастир відіграє важливу роль. Саме в ньому 1892 року склав свої довічні чернечі обіти митрополит Андрей Шептицький, ЧСВВ, який згодом викладав тут богослов’я. З цих околиць вийшли такі визначні особи як о. Платонід Філяс, ЧСВВ, перший реформований протоігумен в Україні, протоігумен о. Атаназій Калиш, ЧСВВ, о. Йосафат Скрутень, ЧСВВ, засновник наукового видання «Записки Чину св. Василія Великого» та інші ченці, які в цьому місці здобули своє монаше покликання. Тут у 1906 році відбулася перша капітула Чину після Добромильської реформи.

У 1946 році всіх монахів з монастиря було вигнано, а церква служила в різних цілях, а в останні роки існування Радянського Союзу її було перетворено в музей історії релігії та атеїзму. Незважаючи на переслідування з боку влади, багато ченців намагалися підтримувати людей у вірі та душпастирювати у місті та його околицях. Серед жертовних священиків можна виокремити таких осіб, як: о. Мар’ян Чернега, ЧСВВ, о. Дам’ян Богун, ЧСВВ, о. Ігнатій Янтух, ЧСВВ. У цьому монастирі діяв і творив також церковний письменник, творець численних акафістів та довголітній політв’язень о. Маркіян Когут, ЧСВВ.

Двері храму знову відкрилися 1 грудня 1989 року, коли до монастиря повернулися його господарі – ченці василіяни. У 1994 році при обителі був заснований духовний ліцей для юнаків, який відкрився за ігумена о. Йосафата Воротняка, ЧСВВ. Багато з них отримали покликання до богопосвяченого стану і зараз трудяться у Василіянському чині. Подальші ігумени: о. Дам’ян Кастран, ЧСВВ, о. Симеон Чмола, ЧСВВ, о. Назарій Лех, о. Мартин Хабурський, о. Марко Максимів, ЧСВВ, о. Григорій Анастасин й о. Ігнатій Москалюк, ЧСВВ свої зусилля спрямували на відновлення й розвиток святині, щоб вона зайняла своє чільне місце у релігійному житті міста.

На сьогодні храм і монастирський комплекс відреставрований, відновлено сад та облаштовано територію. Оздоби святині мають бароково-класицистичний характер. Ченці займаються парафіяльною діяльністю, провадять різні товариства, катехизації, відвідують лікарню, беруть участь у міських ініціативах. Одним словом, жителі Кристинопільського монастиря намагаються працювати для блага Церкви та народу, не забуваючи про традиції своїх славних попередників Чину.