Immersive Politics

Чітка зовнішньополітична стратегія США чи кінець гегемонії ?

Питання щодо економічного лідерства або стійкої гегемонії Вашингтону за свою історію мали багато контроверсійного матеріалу, на який посилаються багато науковців. Утім, такі витоки лідерства починаються ще у період транзиції зовнішньої політики від ізоляціонізму до активного інтернаціоналізму. Власне, укладення багатосторонніх договорів щодо стримування та стабілізації регіональних форматів, на кшталт сьогоднішнього НАТО, більш простішим пояснення такої діаметральності у політичних стратегіях Сполучених Штатів могли вважатися мотиви зупинити розповсюдження ядерних озброєнь. До того ж, не варто забувати і про такий період як Холодна війна, що стала досить ризикованим, але прорахованим викликом для Вашингтону. Це просто не перейшло у щось більше через істотну різницю силових потенціалів між протиборчими блоками, які не перебували у біполярній структурі МВ. Таке міжнародне становище нівелювало фактор ескалації, тобто тимчасова монополія Штатів хоч і з невпевненістю з боку Трумена у цих засобах стримування дала свої дивіденти.
На початку 90-х років гегемонія набула більш потужного резонансу, закріпивши саме той розквіт силового потенціалу, який був бажаний для західного світу та їхніх цінностей. Проте, точкою біфуркації постала інтервенція в Ірак 2003 року, що стала тією точкою відліку та свідчила про спад гегемонії Сполучених Штатів, навіть попри те, що застосовувались м'які важелі і це не мало такого збитку для їхньої репутації.
Переходячи до провідних стратегічних елементів, варто враховувати наступне, що втрата гегемонії призводить до спаду ресурсів і це вадить активно здіснювати свою політику на світовому полі. До того ж, ззовні постає багато протиборчих сторін, що буцімто допомагають цій падаючій гегемонії далі ділитись на атоми, у такому разі винкатиме вакуум сили, аби цього не сталося США посилалися на дієву стратегію саме дотримання міжсоюзницьких зобов'язань, що є стабілізуючим елементом в регіональних вимірах і це одна з дієвих стратегій Вашингтону.
Утім, наразі розуміючи причино-наслідкові зв'язки багато хто критикує Сполучені Штати за двоїстий стандарт у зовнішньополітичний стратегії, нерішучість у протидії (релевантний кейс із Ердоганом) і як на мене, артикуляції Збігнєва Бжезінського на цю тематику втратили свій сенс. І десь це, насправді, так, оскільки послаблення гегемонії Штатів призвело до обмеження ресурсної здатності у їхній політиці умиротворення, наприклад на Близькому Сході, тобто Вашингтон тепер має чітко обирати, де домовлятись, а де діяти через обмежені ресурси (спад гегемонії = раціональна дистиникція інтересів).
Однак, можна вказати і на хитрість Сполучених Штатів, аби отримати потужніших союзників, вони декламували наратив, що світовий порядок занаходиться на межі конфронтацій між демократіями та автократіями, тим самим отримуючи підтримку більш сильніших демократій на свій рахунок.
У ситуації із Україною, затверджений Сенатом законопроект HR815, свідчить не про роль української дипломатії у цьому питанні, а все ж таки про пряму вигоду адміністрації у цьому питанні, що зарахунок маніпуляцій та чіткого інструментарію дало змогу стабілізувати внутрішньополітичні протиборства, які сформували позитивний ефект для майбутніх виборів та іміджевої політики Байдена. Проте треба розуміти головне щодо України. США роблять все таким чином, аби цей конфлікт мав стабільний каркас як особисто для Вашингтону, так і для інших країн заходу, граючи у довгостроковій перспективі їм наруку. Тому як не прикро, для України це біль, а росії другорядні витрати та незручності. У майбутньому Україну більше за все Штати розглядатимуть із позиції як країну за безпеку якої вони готові платити і головне скільки !

Автор аналітики - Борис Баранівський

Ірано-ізраїльский конфлікт

Ситуація на Близькому Сході завжди є винятковим фактором геополітичного реваншизму, зокрема, цього разу це іранська відповідь Ізраїлю на бомбардування консульства Ірану в Дамаску(Сирія). Пітвердженням цього є активні атаки, які за останніми свідченнями були здійсненні з боку Лівану, понад 300 ракет. Утім, система залізного купола Ізраїлю попри збій збила 99% цілей.
Безумовно, враховуючи всю міжнародну кон‘юнктуру вірогідність транзиції цього конфлікту у регіональне протистояння, дуже мале, оскільки ні Ізраїлю, ні Ірану та навіть Вашингтону наразі це не потрібно. Власне, про це свідчить нещодавня заява Байдена про переконання Ізраїлю у тому, що відбиття іранських авіаударів і захисту своїх кордонів є потужним стратегічним кроком та відповідь Ізраїлю не є такою необхідністю. Така позиція апарату Байдена здійснює такі дипломатичні маневри, аби нівелювати ескалацію конфлікту на Бл. Сході. Попри це, все ж таки за низької ймовірності, посилення напруження може призвести до катастрофічних наслідків та спричине хаос як для Ірану з Ізраїлем, так і для Йордану з Сирією та Лівією. Тому як на мене, це не той випадок до якого варто екстраполювати. Зокрема, треба концентрувати увагу на лівано-ізраїльському кордоні, де може постати активна фаза війни і для Лівану - це погана новина.
Генералізуючи, варто зрозуміти головне, що конфронтаційний каркас цього конфлікту, хоч і є прозорим, але попри всі заяви того ж угруповання «Катаїб Хезбола» про ескалацію, є не більше аніж прості необґрунтовані заклики. Тому максимума цих відносин може бути у вигляді таких двосторонніх перепалок із незначними обстрілами у відповідь, які не несуть жодного регіонального контексту та загрози з їхнього боку.

Автор аналітики - Борис Баранівський

🇺🇸🇺🇦Repeatedly I’m coming back to the America House Kyiv, and you know, that into mine analysis nexus I narrowly determined my path right there. Ostensibly, this place shows up a natural epitome of self-implementation into the crucial negotiation process and comprehensive diplomacy talks with our honorable guests.

Adhering agenda directives, we had vigorous conversation with Chad Roedemeier from the U.S. Embassy, and simalteniously discussed how public diplomacy, especially press supply vitally important in work of embassy and MFA overall. Thereby, we all got to decision that a work of diplomat that’s not only about straight-profiled occupation. Literally, all diplomats had distinguishing primary work experience, for mine perception it looks so absorbing. Albeit hits diferent between hellacious amount of ambassadors on which one I had with an astonishing opportunity to look at. Mr.Chad, thanks for this meaningful and rational discourse with you and I appreciate such affordability by your side.

So, exactly that I don’t mind if I have such possibility which propelled me to the America House Kyiv once again, I’ll be in a big way amused))

Наратив України стосовно ситуації на польському кордоні та як працює українська зовнішня політика щодо цього.

Складно досить раціонально та лапідарно охарактеризувати ситуацію на українсько-польському кордоні, яка з кожним днем набирає обертів та є мінливою.

Першосновою цих транзитних протиріч постали безмитні умови ЄС або “коридори солідарності ЄС” на підставі повномасштабної фази вторгнення росії. Європейський союз у лютому 2022 року відкрив для України безмитні коридори, аби зідіснювати транспорт гуманатірної, військової допомоги, а також налагодити зернові перевезення, тому безмитна торгівля українським зерном поклала систему польського ринку, що і викликає такі невдоволення з боку польського населення та їх уряду. Звичайно, питання політики демпінгу завжди було і залишатиметься controversial point щодо краху конкурентоспроможності у системі світових ринків, методи регуляції хоч і є, але у політичній горизонталі вони досить складні для впровадження.

Утім, провідною ідеєю цього є провина українського уряду у більшій мірі, який має доситименну кількість незарєстрованої землі де-юре, оскільки ці 10 мільйонів гектарів досить сильно дестабілізують економічний потенціал України, а також ризик рейдерства досить високий через відсутність чіткої правовстановлюючої приналежності земельних ділянок. Маючи на увазі те, що ми маємо концентруватися і на власних недоліках такої економічної політики. Попри це, наш уряд всеодно повертається до викривлення реальності, акцентуючи на питаннях націоналістичних та ультра правих блоків в Європі, політики протекціонізму в багатьох економічних системах країн Центральносхідного субрегіону, що спіткає до екстраполяції у російський фарватер, тобто їхньої причетності. Питання “зернових війн” ще досі є релевантним, які тягнуться із минулого століття.

Тому так звана “причетність Кремля” є відносним поглядом на це польсько-українське протиріччя. Але все ж таки, беручи до уваги, такий імерсивний аналіз із акцентом на російському факторі, закрадається думка серед багатьох аналітиків, що це навмисні політичні дії демонізації польсько-українських відносин на дипломатичному рівні і я не є виключенням щодо таких наративів.

🇺🇸🇺🇦
Hey everyone!

Right off the bat, I am absolutely debonair and elated to see all of you into this channel.
Permanently, thanks for having me here at the America House Kyiv. Plainly, I ought to tell you that I got flawless possibility to get into reality with this place, namely on this speaking session with Tuck Evans, Counselor for Public Diplomacy. By the way, at the hodiernal discourse we had been making an awesome multisectoral confabulating for two hours. Literally, that was about as our diplomatic sphere is vitally important to enforce and with an endeavor attempt incorporate it to our honorable audience. Our speaker was in a big way wisdom and sapient individuality into his occupy simultaneously he’s so witty, I dig it. Incidentally, that was so in laid-back framing as whole session, I mean so.

And finally, was a totally amazing and significant to me, eye-to-eye, rational discourse with Mr. Tuck. Basically, the crux of it was about our war, mine disabilities to internship, because of the primary aspect and as far as his work and affiliated force of American house made that tremendous project to our civilians and professional counties. That’s oddly major in our relevant society path of conformity. We have to eliminate it as fast as better.

Thanks to all, specifically to you, Mr. Evans !!!)))

Вибори президента США 2024. Тож хто отримає пальму першості на цих виборах ?

Так, безумовно, листопад 2024 року обіцяє бути палким на емоції, оскільки це та точка біфуркації у політичній та історичній ретроспективі Сполучених Штатів, яка відграє важливу складову і у нашій політиці.

Релевантна складова електорального процесу на 20 січня свідчить нам про те, що на праймеріз серед більшості штатів, переважає позиція Дональда Трампа, у вигляді 61% підтримки. Хоча треба розуміти, що такому кандидату, попри таку республіканську перевагу у голосах не сильно вдасться досягнути бажаного через розділ Третій 14 поправки до Конституції США, яка свідчить про заборону обіймати вищі державні посади особам, які брали участь у заколоті, або були притягнуті до кримінальних правопорушень. У такому випадку із правничої точки зору має бути введена політична санкція на діяльність даної особи, але такі мотиви наразі є ірреальними.

Також варто зазначити, що це неєдина кандидатура, яка була висунута на цей електоральний процес. Серед них:

Рон Десантіс, Губерантор Флориди, республіканець, у співвідношенні із Трампом має 12 % голосів. Особисто варто зазначити, що цей політик хоч і є поміркований у своїх політичних намірах та зовнішній політиці. Утім, є необережним у висловлюваннях. Одного разу він вжив не доречну конструкцію щодо повномасштабного вторгнення Росії в Україну, що це є власне “ територіальною суперечкою” за що отримав критику та резонанс у ЗМІ. У довгостроковій прогностиці, можу сказати, що це є достатньо не очікуваний політичний персонаж на якого у разі змін у геополітичному фундаменті відносно Сполучених Штатів розраховувати не варто.

Ніккі Гейлі, колишня представниця США при ООН - ще одна претендентка на якій варто загострити увагу у контексті українського питання, оскільки Гейлі наголошує на тому, що підтримка Києва є важливим інтересом Америки, заявляючи про більшу реформізацію українського ВПК за допомогою значних стратегічних забезпечень з боку США. До того ж, вона активно виступає проти Трампа, оскільки наразі має змогу це робити прозоро та зі свої прагматичних намірів. Але прикрість у тому що попри її високі рейтинги вона так і не змогла усунути Дональда Трампа, її показники виявились слабшими, які були продемонстровані у Нью-Гемпширі. Вона наголосила на тому, що продовжить свою боротьбу, але тепер за такої кампанії Трампа та консолідації республіканської сили навколо нього, зробити це є просто нереально.

У такому разі ми можемо бачити зараз більш лінійний концепт розвитку стратегії Дональда Трампа. Вона є багаторівневою та схильною до кулуарних методів з метою реалізації як найбільшого кола підтримки. Він навчився гарно протистояти своїм суперникам із блоку MAGA, що дає йому неодмінну перевагу у згуртуванні власного потенціалу. Попри це він намагатиметься вдосконалити та врегулювати ситуацію із групами маргіналів та нонконформізмом у республіканській партії серед американського суспільства. Це може бути сформульовано на підставі власних суб’єктивних ідей та своїй подобі, що закликає нас знову до авторитарних намірів з його боку.

У випадку із Байденом ситуація працюватиме на користь Трампа, оскільки політичні прорахунки адміністрації Байдена будуть спрямовувати електорат проти нього самого. Трамп активно аргументує це у випадках Українського питання та безпеки кордону. Адже, щодо цього у багатьох штатах виникла негативна позиція до Байдена. Таким чином, це знову грає на користь Трампа, оскільки за таких «хитких штатів» Дональд Трамп зможе досягти переваги у електоральній грі. Отже така консолідація зусиль Трампа та республіканців може набути потужного резонансу, що насправді дає привід серйозно замислитися !

Автор аналітики - Борис Баранівський

Позиції США та Китаю у Палестино-ізраїльському конфлікті

16 листопада 2023 року відбулась важлива та довгоочікувана зустріч між двома світовими
економічними лідерами - США та Китаєм. Вона включала важливі політичні питання, щодо України, політичної делімітації кордонів Китаю відносно Тайваню, а також палестино-ізраїльського конфлікту, на якому ми і зосередимось.

Насамперед, провідним елементом цієї зустрічі є та низка протиріч, яка обумовлюється у форматі геополітичної регуляції власних сфер впливу. Загалом ми можемо прослідковувати те, що Вашингтон знаходиться наразі у вичерпній ситуації своєї зовнішньої політики. Оскільки першоосновою цього напрямку у випадку Близького Сх., уряд Вашингтону закладав мотиви стратегічної підтримки у контексті боротьби із тероризмом, на яку уряд США витратив 38 млрд. доларів та економічної ланки - контроль над газовими родовищами у Середземному морі. Безумовно, це свідчить про аспекти властиві геополітичному вектору.

Про це більш розгорнуто: https://www.state.gov/the-united-states-israel-relationship/

Але наразі, бачимо як це нелінійно та ірраціонально рухається, що негативно впливає на майбутній електоральний процес стосовно адміністрації Байдена. У ситуації із Китаєм, на даний момент, працює більш простіший геополітичний механізм, оскільки нещодавня ретроспектива політики
Китаю є відносно рефлексивною, що дає змогу їй займати нейтралітет або роль посередництва, як ось з 2019 року Китай має роль спецпосланника з питань Близького Сходу, а також і у багатьох інших конфліктах або міжнародно-політичних структурних прогалинах. До того ж, таке сьогоденне позиціонування, що супроводжується активною присутністю на
міжнародній арені, зумовлене невіліюванням політичної ізоляції, яка тягнулась із часів Манньчжурської династії Цін.

Яка позиція Китаю у війні між Ізраїлем та ХАМАС ?

Перш за все, варто звернути на позиціонування Китаю відносно Ізраїлю. Оскільки їхнє ставлення рефлексує як досить стримане, а подекуди й досить негативне. Такий концепт поведінки може бути обумовлений через тісну співпрацю Ізраїлю та США, що суперечить головним наративам Пекіну. Але активізація сучасної ролі легітимного посередника виникає за рахунок
неможливості реалізувати свої геополітичні інтереси зі сторони США. До того ж, це зумовлено високим рівнем конфліктогенності у контексті аравійських монархій, що у свою чергу дає змогу проводити активну політику економічної, політичної та гуманітарної конвергенції із боку Китаю. Власне в основі першої лежить крапля прагмативізму Пекіну через
призму активної торгівлі, такі свідчення є грунтовними за рахунок того, що товарообіг 2023 року сягає вже близько 22 мільярдів доларів.

Детальніше можна дізнатись: https://www.dw.com/uk/aka-pozicia-kitau-u-vijni-miz-izrailem-ta-hamas/a-67396989

Генералізуючи позицію Китаю, можна виокремити їхній нещодавній політичний активізм у зв’язку із послабленням конкуруючих акторів та своєю вунтрішньополітничною налаштованістю змінити та посилити роль і вагу власного рішення на міжнародній арені. Наразі така позиція є досить
влучною для Китаю, а розглядаючи таке питання у довгостроковій прогностиці, це може бути дуже вигідним положенням, безпосередньо, у самій системі.

Який провідний наратив США у цьому конфлікті ?

Першооснова політики США формувалася довгий період часу, починаючи із рішення Генеральної Асамблеї ООН та прийняття нею розподілу Палестини на єврейську(семітську) та арабську частини. Також контрасигнативно такому майбутньому конфлікту посприяла чітка позиція Гаррі Трумена, яка виступала за незалежний Ізраїль. Який, звичайно, знаходився у неминучій регуляції із боку Вашингтону. Тому, така позиція Трумена, ще задовго до сьогодення, підштовхує на таку артикуляцію, що
основи національних пріоритетів США екстраполювали до геополітичних переваг набагато раніше за Китай. Це свідчить про довгострокову зацікавленість Вашингтону у цьому регіоні, а також дає змогу зрозуміти їх безумовні наміри у політико-економічній інтеракції із цими країнами. До того ж, ще й фактор натиску збоку КНР та Росії, які змагаються за пальму першості у регіоні, це сприяє Вашингтон комплексно претурбувати активну
роль двох держав, які є загрозою для сучасного міжнародного суспільства.

Більше дізнатись : https://www.state.gov/israel-hamas-conflict-latest-updates/

Релевантна ситуація в уряді США є досить волатильною, оскільки постійна внутрішньо політична боротьба між республіканцями та демократами впливає на мінливість відносно рішучості дій і цим активно користуються
інші актори системи, другорядним прикладом є Росія, яка активно інкорпорує такий аспект досягнення волатильної політики США у зону
своїх національних інтересів та переваг. У Адмінстрації Байдена наразі недуже успішно вдається декламувати власні наративи у цьому регіоні, все через надмірну рефлексію та структурну неузгодженність дій. Тому необхідні нові мотиви та ідеї стабілізації їхньої політики. Ось як нещодавно висловився Державний секретар США Ентоні Блінкен : “Ми не маємо
обирати між захистом Ізраїлю та підтримкою Палестини, ми маємо опікуватись двома сторонами цього конфлікту”. Такий заклик свідчить про зміну зовнішньополітичної перспективи Вашингтону, а саме прехід до більш легітимних дій, в яких вбачається цілеспрямована регуляція ЦАХАЛ, яка чомусь не прослідковується у інформаційному обігу, а висвітлюється як
те, що США не прагне диктувати.

Детальніше про це : https://www.washingtonpost.com/opinions/2023/10/31/antony-blinken-biden-aid-ukraine-israel-gazans/

Попри це, майбутнє позиціонування Вашингтону відносно палестиноізраїльского конфлікту, буде прикрим для самого Уряду Нетаньягу, оскільки у поганому та найбільш ймовірному випадку стабілізації цієї контроверсії буде поставати питання перемовин між двома сторонами за посередництва США, утім, як Вашингтон буде діяти стосовно ХАМАС, це
вже є достименно невідомим.

Висновки:

Підсумовуючи, варто зосередитись, на фінальлній думці відносно позицій двох акторів. Тобто головний контекст спрямований на двосторонню інтеракцію та безумовно кейс ХАМАС - Ізраїль. Треба розуміти, що у випадку першого йде активна дипломатична гра у пошуку власних привілеїв, як ось Сі Цзіньпін наполягав на послабленні експортних санкцій з боку США. До того ж, це посприяло погіршенню економічного
середовища, оскільки позиція портфельних інвесторів безумовно послабшала до інвестиційної реалізації у Китаї, тому це свідчить про досить скрутну ситуацію Пекіну, що характеризує економічні претурбації, які як ми спостерігаємо призводять до активної залученості геополітики у
зовнішньополітичну перспективу Китаю. Безумовно, у майбутньому активність та рівень рефлексії такої політики буде супроводжуватись новою адмінстрацією президента, але кінцеву позицію можливо буде декламувати вже після завершення виборчого процесу у листопаді 2024 року.
Щодо Вашингтону, наразі їх перспектива встановлення економічної та військово-політичної конвергенції, хоч і непрозоро, але слабшає. Утім, і сам Нетаньягу максимально невдоволений такою політикою Байдена, яка тяжітиме до перемовин, якщо конфлікт буде спрямовуватись у довгостроковість, тоді переговорний процес буде залежати від економічних можливостей США, аби мати готовність утримування цього. Безпосердньо, розуміючи, що Сполучені Штати зараз працють на всіх політичних фронтах. Що з одного боку є позитивним елементом, оскільки в цьому вбачається намір стабілізації провідних конфліктів. Але присутня і мала
вірогідність того, звичайно, що це може бути рухом до негативного розвитку подій, а власне детереорізація сталої зовнішньополітичної структури.
Наостанок щодо Палестини США діятимуть помірно і це є прогнозованим із нещодавніх вказівок для ЦАХАЛ, аби мінімізувати кількість загиблих палестинців. Тим самим це дає змогу встановити суспільний резонас у діях стосовно Палестини у більш гомогенному вимірі та продемонструвати роль
США як ефективного посередника у конфлікті. Ця позиція дасть змогу здобути пальму першості у регіоні, а також максимально імплементувати свою домінацію у такій міждержавній взаємодії.

Автор аналітики – Борис Баранівський