Управління з питань охорони культурної спадщини Дніпровської міської ради

«Доходний будинок особнякового типу»,
пам’ятка архітектури місцевого значення, охоронний № 14.

вул. Старокозацька, буд. 53, м. Дніпро.

Збудована у 1891 р. на земельній ділянці купця І-ї гільдії Абрама Герцевича Лур’є у складі його домоволодіння, службових та виробничих будівель макаронної фабрики. Фасади житлової будівлі по червоній лінії мають раціональне рішення у цеглі, у декорі фасадів використано спрощені неготичні елементи.

В 1920 рр. комплекс будівель частково належить харчотресту, частково житловому кооперативу. Під час бойових дій 1941-1943 рр. будівля не постраждала. На початку 2000-х рр. було виконано реконструкцію квартири, розташованої на першому поверсі будівлі з заміною автентичної конструкції ґанку.

За перші два квартали 2024 року до міського бюджету територіальної громади міста Дніпра, на виконання статті 44 Закону України "Про охорону культурної спадщини", було стягнуто 340 тисяч гривень за порушення пам'яткоохоронного законодавства.

"Стаття 44. Відповідальність юридичних осіб за порушення законодавства про охорону культурної спадщини:

Відповідний орган охорони культурної спадщини накладає на юридичну особу, яка є власником або уповноваженим ним органом чи замовником робіт, такі фінансові санкції:

- за проведення будь-яких незаконних робіт, що можуть завдати або завдали шкоди пам'ятці, її території, охоронюваній археологічній території, охоронним зонам, історичним ареалам населених місць, - у розмірі від тисячі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

- за недодержання вимог щодо захисту, збереження, утримання, використання, реставрації, реабілітації пам'яток, у тому числі тих вимог, що передбачені охоронними договорами, умисне доведення їх до стану руйнації - у розмірі від тисячі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

за вчинення дій, передбачених абзацами другим і третім цієї частини, щодо об’єкта всесвітньої спадщини, його території, буферної зони - у розмірі від п’яти тисяч до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

- за неподання, несвоєчасне подання або подання явно недостовірної інформації про виявлені у процесі земляних, будівельних, шляхових, меліоративних та будь-яких інших робіт об'єкти культурної спадщини - у розмірі від ста до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

- за ухилення власника пам'ятки або уповноваженого ним органу від підписання охоронного договору або за порушення ним режиму використання пам'ятки - у розмірі від ста до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

- за невиконання припису органів охорони культурної спадщини - у розмірі від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Рішення органу охорони культурної спадщини про застосування фінансових санкцій може бути оскаржено до суду.

Фінансові санкції, накладені органом охорони культурної спадщини, стягуються у встановленому законом порядку".

Відповідно до наказу Міністерства культури та інформаційної політики «Про визнання такими, що не підлягають занесенню до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, об’єктів культурної спадщини» від 16.05.2024 №363, 40 об'єктів культурної спадщини за видом "історія" та "монументальне мистецтво" визнані такими, що не підлягають занесенню до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Будівлі, які перебували на обліку об'єктів культурної спадщини за двома видами "архітектура" та "історія", залишаються на державному обліку за видом "архітектура".

«Будівля Міського палацу дітей та юнацтва»,
щойно виявлений об’єкт культурної спадщини за видом «архітектура», розпорядження Голови облдержадміністрації від 10.08.2023 р. № Р-322/0/3-23/

вул. Набережна Перемоги, буд. 5, м. Дніпро

В 1970-і рр. на Набережній ім. Леніна в районі Інституту фізкультури (сучасна Набережна Перемоги, 5) було виділено територію для міського комплексу позашкільних закладів.
В 1976 р. було розроблено технічний проєкт «Палацу піонерів та школярів» ДПІ «Дніпроцивільпроєкт» (арх. Амосов Є.В., Гарсія О.В.), який на Республіканському огляді - конкурсі отримав другу премію за кращий проєкт 1977 року. За генпланом визначену територію було перетворено на острів та поділено на 9 функціональних зон. Палац розташовувався в південній частині ділянки на березі річки. На початку 1980-х рр. було розроблено робочий проєкт зі значними змінами. щодо генплану. Територію комплексу та кількість споруд було значно зменшено.
Будівництво велось в 1985-1990 рр. трестом «Дніпроміськбуд». Було зведено «Палац піонерів та школярів» та «Інженерно-технічний блок», виконано благоустрій всієї території з влаштуванням: алеї піонерської слави, площі урочистих зібрань, кострового майданчику, внутрішнього двору для ігор, басейн і інше. Блоки станції юних техніків, натуралістів, краєзнавців та обвідний канал, які показані на генплані пунктиром так і залишились в проєкті.
В 1991 р. авторський колектив (архітектори Амосов Є.В. (керівник), Солодовник Т.Ю., конструктори Бобровник А.Ю., Бобровник Л.І., Дрік Б.Д.) «за архітектуру Палацу піонерів і школярів в Дніпропетровську» отримав Державну премію України в галузі архітектури.
В 1990-і роки змінив назву на «Міський палац дітей та юнацтва». За час експлуатації будівлі проводились лише поточні ремонти: заміна покрівлі, ремонт та фарбування окремих ділянок та елементів, перепланування приміщень.
В 2013 р. частину території (алею піонерської слави з пілонами та частину майдану урочистих зібрань) було відділено під будівництво баскетбольної арени.
В 2014 р. будівництво арени було зупинено (нині це закинутий будівельний майданчик).
В 2023 р. після російського ракетного удару Об’єкт було частково пошкоджено: вибито шибки в деяких вікнах, утворились тріщини по штукатурці.

"Дачний резервуар міського водогону",
щойно виявлений об'єкт культурної спадщина за видом "архітектура", відповідно до розпорядження голови облдержадмінстрації від 09.04.2024 №Р-149/0/3-24.

м. Дніпро, просп. Науки, 110

У 1909 р. у звіті водогінної комісії при Катеринославській міській думі зазначалося, що, з початком експлуатації 01.01.1909 р. 1-ї та 2-ї черг нового міського водогону, необхідно починати роботи із спорудження 3-ї черги. Первісно визначалося, що 3-тя черга буде включати збільшення максимальної добової потужності водогону з 1 000 000 відер води до 1 500 000 відер (тобто з 12 299 м.3 до 18 448,5 м.3) з мінімальною розбудовою магістральних ліній. Але, вже у 1909 – 1910 рр. відбувається інтенсивне формування нових житлових кварталів у Нагірному району (вздовж сучасного проспекту Гагаріна) та розробляються проєкти будівництва громадських будівель. Вже реалізоване будівництво викликало проблеми із водопостачанням у «додатковому районі» міського водогону, постачання якого здійснювалося через «додаткову силову станцію» без регулюючого резервуару.
У зв’язку із інтенсивним розвитком забудови Нагірної частини у травні 1911 р. завідуючий міським водогоном В.П. Леві звернувся до Катеринославської міської управи з проханням ознайомити його з проєктами розвитку забудови міста для визначення першочергових робіт по розширенню та посиленню мережі водогону. Ми не маємо відомостей, які саме варіанти розвитку водогону розглядалися протягом 1911 р., але, у підсумку, було прийнято проєкт орієнтований на подальший інтенсивний розвиток забудови Нагірної частини міста. Основою проєкту стало спорудження нового регулюючого резервуару на найвищій точці району (і на значній відстані від існуючої на той час міської забудови) на Міських дачах при перетині їх із Нікопольським шляхом. Подача води до резервуару забезпечувалася додатковою силовою станцією через існуючу магістраль додаткового району водогону і нову магістраль вздовж Міських дач.
Будівельні роботи на майданчику «Дачного резервуару» було розпочато вже у 1911 р. До кінця року «господарським способом» (силами дирекції водогону) було споруджено господарські приміщення на визначеній ділянці: мурований сарай із льохом, мурований туалет, дерев’яний паркан та бруковані лотки водовідведення. Загальна вартість робіт склала 2 288 рублі 59 копійок. У цьому ж році було придбано матеріалів для механічного обладнання резервуару на 169 рублів 59 копійок та матеріалів для електричної сигналізації на 916 рублів 65 копійок.
12.10.1911 р. Катеринославською міською управою було укладено договір із цивільним інженером В. І. Кундертом на побудову «Дачного резервуару» міського водогону за його проєктом. Нагляд за будівництвом було доручено міському інженеру, завідуючому водогоном В.П. Леві. Будівельні роботи було розпочато на початку березня 1912 р. і завершено до кінця року. Власне побудова резервуару, згідно із контрактом, обійшлася у 21 000 рублів. Додаткові видатки склали: плата робітникам за влаштування сигналізації та механічного обладнання – 539 рублів; під’єднання резервуару до водогінної мережі – 887 рублів 41 копійка; влаштування трьох каналізаційних колодязів – 28 рублів 59 копійок; винагорода В.П. Леві за нагляд за будівництвом – 1 000 рублів.
Дачний резервуар, круглий за планом, вирішений у два яруси. Перший ярус діаметром 10,9 м із стінами з керамічної цегли на цементному розчині. зайнятий житловим приміщенням, коморою та відділенням для труб. Другий ярус діаметром 12,1 м. повністю виконаного із залізобетону. Зайнятий власне резервуаром розрахованим на 30 000 відер (368,97 м3) води. Висота від рівня землі до підлоги резервуару – 2,5 сажні (5,3 м.). Зовнішні стіни утворюють кожух довкола резервуару. Кожух перекрито напівсферичним куполом з вентиляційним ліхтариком. Загальна висота близько 17 м.
Фасад в цілому вирішено з використанням традиційного, для водогінних веж, прийому імітації тектоніки оборонної споруди (башти). Але, застосування в оздобленні башти стилю модерн позбавило цей прийом органічності. «Оборонні елементи» мають відверто декоративний характер і не несуть жодного конструктивного чи функціонального навантаження. Фасад розчленований на чотири рівноцінних сектори еркерами на масивних кронштейнах, які трансформуються у повноцінні башточки-«кавальєри», перекриті півсферичними банями. В декорі еркерів використано фальшиві бійниці, мініатюрні і нефункціональні балкони і рустування із фактурою «під скелю».
Цоколь плаский з двома прямими тягами (на сьогодні практично повністю поглинений культурним шаром). Перший ярус первісно виконаний в цеглі без тинькування, прорізаний 8 прямокутними пройомами (7 віконних та 1 дверний) із прямими потинькованими перемичками та відливами. Перехід до більш широкого другого ярусу забезпечується лекальним вигнутим накладним цементним профілем, який прикриває бетонні конструкції на які спирається стіна кожуха резервуару. Поле стіни гладке, потиньковане. У верхній третині декороване «аркатурним поясом» з монолітного цементу з накладними, цементними ж, декоративними елеиентами. Карниз простий, з великими виносом і низькими огородженням з цементних стовпчиків та металевих труб. Напівсферична баня з монолітного залізобетону, потинькована, без декору. Увінчується ліхтариком з вентиляційними прорізами і банею ускладненого профілю.
Дачний резервуар міського водогону використовувався за прямим призначенням як регулюючий до початку 1960-х рр., коли, через зміни в масштабі забудови він перестав задовольняти потреби водозабезпечення Нагірної частини міста. Вірогідно, що певний час його все ж використовували, як резервний і закрили лише наприкінці 1960 - на початку 1970-х рр. через складнощі експлуатації і неможливість повноцінного ремонту.
До 1968 року відносяться відомості про початок розробки перебудови резервуару у ресторан. Остаточно проєкт ресторану «Стара башта» (ГАП Зубарев С., архітектор Чубаров Е., інженер Лошаков Ю.) було завершено у 1976 р. Будівельні роботи закінчено у 1979 р. Під час реконструкції до первісного об’єму було добудовано прямокутний за планом корпус з фасадом, імітуючим конструкції фортечної стіни і перехід між двома об’ємами. Під час ремонту резервуару було потиньковано перший ярус із створенням декоративних перемичок над існуючими проймами у стилістиці модерну. Разом із тим було спрощено профілі кронштейнів і демонтовано частину декоративних елементів. Створено цілком нові інтер’єри барів у першому та другому поверхах.
Останні роки будівля перебуває в приватній власності.

«Особняк родини Струкових»,
щойно виявлений об'єкт культурної спадщина за видом "архітектура", відповідно до розпорядження голови облдержадмінстрації від 09.04.2024 №Р-149/0/3-24.

м. Дніпро, вул. Володимира Вернадського, буд. 33, літ. А-2

Будинок мурований, тинькований, фарбований, «П»-подібний за планом, чотирьохфасадний. З боку вулиці має один поверх з мезоніном, з боку двору, через перепад рельєфу, – два поверхи з мезоніном. Розташовано із помітним відступом від червоної лінії вулиці. Первісно розташовувався у південно-західному куті садибної ділянки, що займала простір уздовж сучасної вулиці Володимира Вернадського до межі парку ім. Т. Г. Шевченка, а по схилу сягала вулиць Кам’яної та Колодязної.
Споруджено орієнтовно у 1858 – 1859 роках для Петра Ананійовича Струкова. Архітектор невідомий. До середини 1910-х років належав представникам родини Струкових. У подальшому власність Міністерства внутрішніх справ (квартира губернатора і ряд установ).
Загальне вирішення головного фасаду є прикладом класицистичного садибного будинку збудованого за прообразом будинків-палаців XVII-XVIII ст. (як приклад Потьомкінський палац у тому вигляді, який палац отримав після реконструкції 1840-х років).
Наприкінці 1900 – на початку 1910-х років «Старий особняк» («Старий Струківський палац») досить ґрунтовно перебудовується. Будинок отримує по всьому периметру парапет з металевою решіткою у стилі модерн. Вірогідно, що провадилися і роботи з реконструкції приміщень. В інтер’єрах збереглися окремі декоративні елементи: ліпні розетки стель, карнизні тяги, але їх приналежність до певного періоду в історії особняка не встановлена.
У 1882 році, згідно роздільного акту між спадкоємцями П. А. Струкова, власниками садиби стають брати Олександр, Мануїл та Ананій Струкови. У 1883 році, після смерті Мануїла Струкова, його доля у садибі була розділена між двома братами.
На 1880-ті роки садиба складалася із земельних ділянок № 497, № 498, № 499, № 500, № 501 у 1-й поліційній частині (за планом міста 1834 року) та двох ярів – «Синельніківского» та «Жмелівського». Площа садиби складала 19 десятин 1906 квадратних сажнів.
Первісне облаштування саду та присадибних служб було виконано лише безпосередньо при особняку. Більша частина садиби лишалася необлаштованою. У 1890 – 1900-х роках садиба поступово облаштовується. У 1890 – 1891 роках за проєктом землеміра Андерсона розплановано «Нову вулицю» (сучасна вулиця Архітектора Дольника) і розпочато продаж садиб уздовж неї під приватну забудову. Через територію садиби прокладено «Струковський узвіз» (починався праворуч від особняка, серпантином проходив по садибі до сучасного Струківського узвозу на Каміннях). У нижній частині садиби, на Каміннях, споруджено декілька корпусів прибуткових будинків. Садиба була повністю огороджена мурованим парканом. При цьому, було нарешті чітко визначено межі садиби, у тому числі по Новодворянській (сучасна Володимира Вернадського) вулиці. Під час облаштування садиби із її території виділено ділянку безпосередньо під особняком, яка огороджена окремим парканом – металева решітка на мурованих стовпах з боку вулиці та мурованим з інших боків.
На 1918 рік на території при особняку розташовувалося три службових корпуси. Один, залишки якого збереглися, – у західній частині ділянки, два – у східній, при в’їзді. Ще один службовий корпус розташовувався по Струківському узвозу.
У 1900 – 1910-х роках у нижній частині ділянки споруджується «Новий Струківський палац». У верхній частині садиби розплановується новий сад.
У перші десятиріччя після побудови особняк не використовувався для постійного проживання родини. На середину 1880-х років особняк було здано в оренду під квартиру катеринославського губернатора Дмитра Батюшкова. З 1887 року, після обрання губернським маршалком дворянства, у особняку оселився один із власників – А. П. Струков.
З кінця 1900-х років зустрічаються згадки про винайм квартир у будинку Струкова по Новодворянській вулиці, але про які саме корпуси йдеться встановити неможливо. У 1908 році тут знаходиться квартира камергера А.Н. Крейтона. У 1910 – 1915 роках – квартира Маріуса Коттавоза та, відповідно, французьке комерційне агентство, а з 1914 року – французьке консульство.
У 1913 році губернатором В. Л. Колобовим було подано на розгляд МВС проєкт про продаж губернаторського будинку і придбання для потреб керівника губернії особняка Струкова. Придбати мали намір лише «Старий палац» із приналежною до нього територією, який оцінювався у 110 000 рублів. У подальшому особняк планувалося знести і спорудити на його місці новий будинок для квартири губернатора та губернаторської канцелярії. Проєкт не отримав повноцінної реалізації, але вже із 1914 року квартира губернаторів офіційно значиться у «будинку Струкова по Новодворянській вулиці».
У першій половині 1920-х років особняк було пристосовано під будинок відпочинку залізничників. На початку 1930-х років будинок зайнято під квартири чиновників обласної адміністрації. Більша частина території садиби Струкових відійшла під будівництво стадіону «Динамо». За особняком лишилася лише «власна ділянка» визначена у 1890-1900-ті роки.
У середині 1930-х років О.Л. Красносельский, вказуючи особняк у переліку об’єктів доби класицизму, разом із тим зауважив, що «старый Струковский дом почти полностью разрушен». Вірогідно, що архітектор мав на увазі знищення інтер’єрів особняка. У другій половині 1930-х років «дом бывший Струкова, первой половины 19 века» значиться серед 9 пам’яток архітектури на території області. Охоронний номер не встановлено. В наявному переліку він значиться під порядковим номером «5». У повоєнному реєстрі не вказується.
«Старий палац» зазнав ушкоджень у роки нацистської окупації. Роботи по його відновленню під дитячий садок було намічено на 1945 рік. Загальна вартість намічених робіт складала 150 000 рублів. Усі роботи виконано до кінця 1945 року. У 1950-х роках, після будівництва п’ятиповерхового житлового будинку (вул. Володимира Вернадського, 33б) поруч з домоволодінням, територію садиби було зменшено до сучасного розміру.

Будинок родини Бичихиних,
щойно виявлений об'єкт культурної спадщина за видом "історія", відповідно до розпорядження голови облдержадмінстрації від 09.04.2024 №Р-149/0/3-24.

м. Дніпро, Соборний район, вул. Мусліма Магомаєва, буд. 1

Будинок мурований одноповерховий з цокольним поверхом під частиною будинку, прямокутний в плані. Споруджений у 1909–1910 рр. на замовлення присяжного повіреного С.С. Бичихина, у якому він та його дружина Т.С. Сулима-Бичихина проживали у період 1910 – 1915 рр.

Сулима-Бичихина Тетяна Степанівна (1863 – після 1931) – відома українська письменниця, драматург, артистка, громадська діячка, активістка Катеринославської «Просвіти».
Тетяна Сулима (по чоловікові Бичихина) народилася у жовтні 1863 р. у селі Новопавлівка Павлоградського повіту Катеринославської губернії (наразі – с. Новопавлівка Синельниківського району Дніпропетровської області) в заможній селянській родині. Після закінчення сільської школи, Тетяна Сулима-Бичихина багато займалася самоосвітою. Навчалася в одному з пансіонатів Харкова. Згодом стала народною вчителькою та викладала в недільній школі. Спершу вона пробує свої сили в поезії – пише вірші (спочатку російською мовою), а згодом звертається й до прози. У 1881 р. в Харкові вона познайомилася з українським поетом Яковом Щоголевим, що мало великий вплив на формування її світогляду. Друкуватись починає з 1884 р. («Южный край» (м. Харків), «Степь» (м. Катеринослав)). У березні 1888 р. Тетяна Сулима-Бичихина закінчила один зі своїх найбільш відомих творів – сатиричну комедію на чотири дії «Дячиха», яку присвятила актрисі українських театральних труп Олександрі Віриній. Через цензурні умови п’єсі не судилося побачити світ протягом двох десятиліть. Тільки 28 лютого 1907 році «Дячиху» вперше поставила на сцені в Катеринославі трупа українського драматурга Онисима Суслова за участю самої авторки, яка зіграла головну роль. І лише у 1908 р. п’єсу було видано окремою книгою у м. Києві. В подальшому вона набула досить великої популярності. Пізній успіх «Дячихи» спонукав письменницю до активної літературної роботи у період 1908 – 1914 рр., який є найбільш плідним у її творчості.
Початок XX ст. відзначився сприятливими умовами для розвитку української культури, зокрема українського театру. Культурно-освітнє життя в Катеринославі набирало обертів, зокрема різноманітним було театральне життя. Місцева інтелігенція створила громадську організацію – Катеринославське літературно-артистичне товариство «Просвіта» (1905 – 1921 рр.), яке першопочатково складалося із драматичної, літературної, вокально-музичної та бібліотечної секцій. На загальних зборах товариства 26 вересня 1911 р. Тетяну Сулиму-Бичихину було обрано до складу ради Катеринославської «Просвіти», у якій вона стала головою театральної секції. Активним помічником письменниці був її чоловік Сергій Бичихин, який також був членом ради Катеринославської «Просвіти». Разом із просвітянами влаштовувала кобзарський та шевченківський вечори, драматичні вистави, вечір колядок тощо. Багата колекція рушників Тетяни Сулими-Бичихиної була використана на концерті-балі Катеринославської «Просвіти» 21 листопада 1911 р. в Англійському клубі (наразі – вул. Воскресенська, 3). Усі двері, вікна електричні люстри були прибрані рушниками з цієї колекції. 4 квітня 1913 р. товариство «Просвіта» відзначило 25-річчя літературної діяльності Тетяни Степанівни. Святкування проходило в театрі Комерційного зібрання. Гурток аматорів до цієї події підготував виставу за п’єсою «Дячиха». Керівником гуртка і виконавицею головної ролі була авторка. За безпосереднього керівництва Тетяни Степанівни в Катеринославі в 1914 році було відкрито дешеву їдальню для нужденних родичів військових і запасних чинів. Згодом разом з іншими активістками вона ввійшла до комітету, який відав справами цієї їдальні. Тетяна Сулима-Бичихина була серед тих катеринославців, якими опікувався Михайло Грушевський, коли був в еміграції. У листі до Кирила Студинського з Бадена 6 березня 1923 року М. Грушевський просить послати по посилці на низку адрес українських просвітян, у тому числі Тетяні Степанівні. У 1920-х – 1930-х рр., вже в похилому віці, Т. Сулима-Бичихина брала участь в організації самодіяльних драматичних гуртків у робітничому клубі заводу ім. Петровського.
У 1931 р. Дніпропетровська міська рада призначила письменниці, яка не полишала літературної творчості, персональну пенсію. Рік смерті письменниці наразі невідомий; за різними джерелами померла між 1931-м та 1937-м роками у Дніпропетровську, де й була похована (місце поховання наразі не встановлено).

Бичихин Сергій Сергійович (роки життя невідомі, приблизно друга половина ХІХ ст. – друга чверть ХХ ст.) – катеринославський юрист, громадський діяч, член Катеринославської «Просвіти», чоловік Тетяни Сулими-Бичихиної.
Сергій Бичихин родом з Бердянського повіту Катеринославської губернії (рік народження невідомий). Юридичну освіту здобув у Харківському університеті. За словником українських псевдонімів О. Дея, Сергій Бичихин друкувався під псевдонімом С. Б-хин в «Харьковских губернских ведомостях» у 1887 р. З 1890 р. і протягом наступних 23 років працював як суддя в Таврійській і Катеринославській губерніях. Починав кар’єру як мировий суддя Бердянського повіту. У 1899 р. прибув до Катеринослава членом суду. У 1900 р. служив у Катеринославському окружному суді в карному відділені. Під час виборів до Державної Думи призначений головою повітових виборчих комісій у Бахмуті і Новомосковську. Він також брав участь у роботі колонії для малолітніх злочинців і в комісії народних читань. У донесені начальника Катеринославського охоронного відділення департаменту поліції про існуючі в місті освітні товариства, станом на 30 квітня 1909 р., названі члени-засновники Катеринославської «Просвіти», в тому числі і повітовий член Катеринославського окружного суду Сергій Бичихин. У 1909 – 1910 рр. – член правління Катеринославського художньо-артистичного товариства, а з 1910 року – дійсний член Катеринославської губернської вченої архівної комісії. У 1910 р. обраний в гласні Катеринославської міської думи, але невдовзі після цього надовго захворів і був змушений призупинити свою муніципальну та правничу діяльність. З 1912 р. – скарбник добродійного товариства Бердянська. У 1911 р. спільними зусиллями Сергія Бичихина та Василя Кравченка в Бердянську на громадські кошти споруджено пам’ятник на могилі українського письменника Трохима Зіньківського. На 1915 р. С. Бичихин вже працює нотарем. Як гласний міської думи, входив до підготовчої комісії з благоустрою. Був членом опікунської ради 3-ї міської жіночої гімназії ім. Ю. І. Нестелей. У 1914 році Ювілейний Шевченківський комітет у Катеринославі «прохав С. С. Бичихина, як старшину Комерційного зібрання, підтримати прохання комітету про грошову допомогу від Комерційного клубу, яхт-клубу й інш.». 9 лютого 1914 р. подружжя Бичихиних обрано до складу Виконавчого бюро Ювілейного Шевченківського комітету.
Відомі наступні адреси проживання подружжя Бичихиних у Катеринославі – Дніпропетровську: вулиця Дворцова, 1 (нині – Муслима Магомаєва); вул. Гімназична, 4 (вул. Володимира Винниченка, 4); вулиця Потьомкінська (Сергія Єфремова), 19; вулиця Гімназична, 8 (Володимира Винниченка, 8).

Могила професора Рейнгарда, щойно виявлений об'єкт культурної спадщина за видом "історія", відповідно до розпорядження голови облдержадмінстрації від 09.04.2024 №Р-149/0/3-24.

м. Дніпро, Соборний район, просп. Гагаріна, на території Ботанічного саду ДНУ імені Олеся Гончара, біля оранжереї.

Рейнгард Олександр Володимирович (11 квітня (30 березня за старим стилем) 1883 р., м. Харків – 4 січня 1945 р., м. Дніпропетровськ (Дніпро) – відомий вчений-біолог, засновник Ботанічного саду у місті Дніпрі.
Народився у Харкові в родині відомого зоолога Володимира Васильовича Рейнгарда, професора Харківського університету. Його дядько – Людвіг Васильович Рейнгард, також зоолог, ректор Харківського університету (1905–1906). Мав німецьке коріння. З золотою медаллю закінчив харківську гімназію. Вступив до природничого відділення Харківського університету, де навчався з 1902 по 1907 роки, там же захистив кандидатську дисертацію, здобувши науковий ступінь кандидата біологічних наук. У серпні 1918 року запрошений на посаду завідувача новоствореної на біологічному факультеті Катеринославського університету кафедри фізіології рослин. На той час все більш актуальним стає питання створення у місті ботанічного саду. Реалізації цієї ідеї сприяло відкриття у Катеринославі класичного університету, в якому працювало чимало відомих вчених, серед яких брати Олександр та Леонід Рейнгарди. Ще у 1927 – 1928 рр. Дніпропетровська «науково-дослідна катедра біології» почала клопотатися перед місцевою владою щодо відкриття у місті ботанічного саду. Ініціатором та куратором цієї справи став завідувач «катедри» Олександр Рейнгард, який потім став першим директором Ботанічного саду.
Рішення про створення ботанічного саду в Дніпропетровську спочатку було прийнято в 1929 р.: 16 травня міська рада ухвалила «відвести під міський ботанічний сад 11 десятин землі в районі міських дач», забезпечити ботсад певною кількістю насіння та саджанців, а також провести планування дільниці «в порядку громадських робіт». А 23 грудня 1929 р. міськрада відпустила на організацію ботанічного саду перші 5 000 крб. Дніпропетровський ботанічний сад був заснований як спеціальна науково-дослідна установа на гроші міського бюджету. З 1-го жовтня 1930 р. ботанічний сад повністю перейшов на фінансування з держбюджету й надалі підпорядковувався сектору науки народного комісаріату освіти УСРР в Харкові. Прикметно, що О. В. Рейнгард пропонував ділянку саду загальною площею 13,05 га розбити на дві ділянки: на одній, площею в 8,5 га, улаштувати міський парк, а на другій – науково-дослідницьку частину; ділянки між собою мала розділити алея тополь. Рейнгард відмічав, що «передбачений парк є не лише ботанічним парком, але й повинен бути парком громадського користування». Але першопочаткова концепція організації ботсаду зазнала змін, викликаних загальним розвитком міста у період «соціалістичної модернізації». Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. Дніпропетровськ почав робити «великий стрибок» у південно-західному напрямі, як наслідок – великі порожні ділянки землі на схід від Червоноповстанської (Довгої) балки стали об’єктом «конкуренції» різних установ під майбутню забудову. У цей же час виникає й більшість вищих навчальних закладів, які треба було належним чином розмістити й створити необхідну інфраструктуру. Вищезгаданий район Міських дач став одним з епіцентрів інтенсивного будівництва. Чи не першим величезну ділянку під забудову тут отримав ДІІТ. Коли шукали велику ділянку для корпусів ДІІТу, зупинилися на районі Міських дач. Але виявилося, що трохи раніше, як вже зазначалося вище, ці гектари віддали Ботанічному саду, на яких вже розпочали посадку рослин та прокладку інженерних комунікацій. У цій ситуації влада вирішила наступне: частину вже культивованих ділянок забрати й віддати ДІІТові, а Ботанічному садові виділити додатково великий шмат землі безпосередньо на східному схилі Довгої балки й наново засадити його рослинами. Дирекції Ботанічного саду, в особі О. В. Рейнгарда, залишилося тільки прохати міську владу: «з огляду на те, що водогін протягом 185 м, що був улаштований на території саду, відійшов під територію Інституту Інженерів Транспорту, просити адміністрацію Інституту дати можливість... надалі прокласти водогін на території Ботсаду». І ще попросили «Звернутись до адміністрації Інституту Інженерів Транспорту з проханням на заміну тієї шкоди, що її зазнав Ботсад при переплянуванні міста (дерева та їх посадка, кілки, оранка ґрунту). Прийти на допомогу Ботсаду відпуском потрібних матеріалів...». Чи це було здійснено – достеменно невідомо. 28 травня 1931 р. Дніпропетровська міськрада відпустила Ботанічному саду «за рахунок фонду непередбачених витрат 4 544 крб.». Таким чином, остаточне заснування Ботанічного саду відбулося у тому ж 1931 р. Навесні, ще до офіційного рішення міськради, співробітники кафедри ботаніки Дніпропетровського інституту народної освіти (ДІНО, зараз ДНУ), який на той час був перетворений за рішенням вищих партійних та державних органів на три окремих інститути, та студенти під керівництвом О. В. Рейнгарда розпочали першу висадку дерев на південно-східному схилі Довгої балки, біля Міських дач. 13 травня 1931 р. міська газета «Зоря» повідомила, що «відкрито наукову установу – ботанічний сад (у районі міських дач) на площі 12 га». З 1933 року Ботанічний сад став науково-дослідним підрозділом Дніпропетровського університету (тодішня назва ДНУ), який поновив у зазначеному році свій статус класичного університету.
У 1935 році Державною кваліфікаційною комісією О. В. Рейнгарду було присвоєно вчене звання професора, а у 1936 р. здобув науковий ступінь доктора біологічних наук без захисту дисертації. Під час німецько-радянської війни був в евакуації, працював у П’ятигорському фармацевтичному інституті (1941 – 1944 рр.), згодом повернувся до Дніпропетровського університету і очолив кафедру фізіології рослин (1944 р.).
Олександр Рейнгард заповів поховати себе у заснованому ним же Ботанічному саду. Після своєї смерті у 1945 р., згідно з рішеннями міської влади та вченої ради університету, професор О. В. Рейнгард похований у Ботанічному саду вузу.
У рамках декомунізації, ім’я Олександра Рейнгарда отримала одна з вулиць, що розташована поруч з Ботанічним садом (колишня вул. Арсеничева).