Леся Arda. Я Пишу

Коли ти йдеш дорогою, смерть йде з тобою
Одягаючи в осень золоті шати,
Забираючи все, що тебе оточує,
Всіх, кого ти колись успів покохати.
Забираючи подих, спераючи в грудях,
Забираючи щастя, даруючи долю,
Забираючи все, що навколо зайве,
Додаючи натомість гострого болю.
Гострий біль зміняє ниття під лопаткою.
Воно там назавжди треба звикати.
І якщо ти йдеш все одно все далі,
То доводиться знову вчитись кохати.
Але от ти навчаєшся, далаючи болі,
От ступаєш вперед, з колін піднімаючись;
І тоді, коли ти проявляєш волю —
От тоді і з'являється сенс насправді

Ashes to ashes, death to death
What can we find inside the heads?
What could we find inside that eyes
all we are going from birth to dies.

All we are swimming inside the stream,
Trying to hold ourselves on stones.
But the question is, how we're going to win
Which is the way, that we choose to drown

Довге життя - череда зарубок
Гострим ножем на кривавому серці
Пам'ять, як свіжонаточене лезо:
Що ми втрачаємо, що ми одержуємо,
Запах трави, блиск снігів на вершинах,
Милі доріг, що лягвють під ноги,
Цікаві смаки і улюблені вірші,
Стелі печер, і той стан - наче вдома.
Те все, що бачили, змогли, відчули,
Спробували, відкрившись новому...
Колись здобути себе, а потім втратити -
Я цього не побажаю нікому.

О, я ж забула похвастатися! От яке склепала: https://lulgmist.wixstudio.io/adhdhacks

Бродять духи невтишені серед людей по асфальту.
Хилять роги оленячі над сенсорними екранами.
Забувають обличчя лісів, усміхаються камерам,
Сумно в ямах асфальтних копитами спотикаються.

У калюжах знаходять блакить за захмареним обрієм,
Новизну в інтернеті і клавіатурі з діодкою.
І радіють як діти знайомим в фейсбуці іконкам.
Почали забувати, що тіні рогаті - це їхні.

Ходять вулицями геть як люди, як люди вдягаються.
І п'ять вимірів тихо зібрали до трьох цих колишніх.
Колір неба в очах захват світом бува затмиває,
Але зорі в калюжах їх бачать возвишені лиця.

Боюсь, щоб бути хоч трохи відомим поетом - треба щоб твоє власне життя виступало твоєю рекламою

Йти у те що страшно:
Це є покликання,
Один це сенс
Єдиний шлях.
Ініціація.
Ламає навічно.
Очищує в попіл.
Вбиває
Народжує заново
Наче матір.
Щоб змогти,
Щоб встати на шлях
Щоб вимкнути страх -
Він більше не має значення.
Йти вперед
Ступати в біль
Бажати його,
Хоч від нього і плакати
Бо це єдиний прогрес.
Іншої дороги немає
Не закриватись - приймати.
Своє призначення

Ти вже дорослий котик,
Знаєш багато правди,
Знаєш багато суму,
Вмієш крізь сльози радуватись.
Знаєш, що смерть безумна,
Хоч і завжди мудріше,
І вмієш перед петлею
Радіти застиглим квітам

Усі дари - завжди прокляття.
Кожен обов'язок завжди право.
І твій талант завжди сам і плата,
Він це зробив - що з тобою стало.

І ти пливеш по безмірній течії,
І ти стараєшся гребти поменше.
І усе добре, і головне щоб
Право не стало обов'язком втечі.

Втечі від себе і втечі від правди.
Щоб завжди всередині ховати очі.
Бо інші не знають, яка твоя правда,
Тобі із брехнею пожити довше.

Пожити життя, носити за пазухою
Ніж, що собі встромиш сам у спину.
Ніж, з яким в спині житимеш довго,
Але не став себе сам на коліна.

Не став, не мовчи, як можеш сказати.
Бо ти ще не пробував, чи буде погано,
Бо ти іще сам не казав ніколи,
Батьки теж мовчали, вчавивши правду.

За неї вбивали, за голосно сказану.
Що краще - померти, чи так от жити.
Але проростає сміливість крізь терени -
Бо смерть - це такий твій останній Вчинок.

І ходять загублені нашим світом
Останні Іуди, режимом зламані,
Залякані смертю, бо були свідками,
Як вбивають за власне бажання щастя.

Убивати буває рано,
Але жить небуває пізно.
Як саднять ці відкриті рани,
Але роблять нас всіх живими -
Поки є ота світла віра
І надія на те що краще,
Ми не випустим з себе звіра,
Ми утримаєм темний хаос

Тринадцять найтемніших но́чей,
Тринадцять духів, що приходять,
А за стіною завірюха -
Там Йольнір прахтонічний ходить.
Там за багаттям можеш стріти
Чи Всеотця, чи гуртик тролів,
Гостей не буде зобижати
Ніхто у цю граничну пору -
Коли кордони між світами
Як привид тонкі і неміцні,
І завивання за вікном -
Не знаєш, гончих то, чи вітру.

Теплий вогонь тебе зігріє,
Йольське поліно захисть
Під дахом і в безпечних стінах,
Де всякім гостю їжа й крив.
Тут, де є затишок, безпека,
Де дихає теплом камін,
Де вдосталь всім пива і м'яса,
Де вдосталь їжі на столі.

А там над полем мчить Охота,
Зжинаючи що їй належить,
Торкаючи хао́сом душі,
І дикий шал її безмежний.
Ведуть її боги, що добрі,
Що захищають решту часу.
Та нині, як померло сонце,
Як рік скінчився - ти свій захист.

Тому сиди у рідних стінах,
Тому зігрійся в цьому затишку,
Пий їж і добре веселися -
Хай нове сонце тебе радує!
Бо нове сонце народилося,
Бо день стає потроху довшим,
Бо і зима тепер не вічна,
Бо Світло нині переможе.

ЗЙолем усіх! Нехай тепло дому береже нас усіх - навіть тих, що від дому дуже далеко. Нехай захистить від усякої тьми і хтоні. І нехай в новому прийдешньому році відкриваються всі дороги

Просто розірвати вкров
Вбити спротив всякий наш
Від народу не лишити
Згадки, що колись був стяг.
Щоб звитяга й палка кров,
Що сарматьськії сини,
Що із шаблею рождались,
І із шаблею жили.
Щоб померли всі звитяжці,
Щоб зламати сильну кров,
Щоб убити непокору,
І навік своїм рабом.
Щоб не думав про свободу,
Щоби вижили слабкі,
Страшно голову підняти,
Страшно зброю у руці.
Голодом дітей вбивали,
Найстрашнішим від тортур.
І залякували гордих,
Доки не упаде тур.
Убивали довго голос,
Крок за кроком,
День за днем.
Але сильний - сильний завжди.
Здійме зброю. Тьма мине.
Рук ніколи не опустить,
Навіть зламаним рабом.
Ніж носитиме у хустці,
Пам'ятатиме про кров.
Зброю знову свою здійме,
І звільниться знов душа.
Не зламать ніколи вбивці,
Та священного ножа!

Це має бути пісня, тому ритм такий незвичний

Коли доля штовхає тебе під руку,
І покликання каже за тебе слова.
Їх зухвалість може тебе закопати,
А може рвати вперед, бо доля жива!

Коли ти не можеш не йти своїм шляхом,
Поки хочеш - веде. Звертаєш - волочить.
І ти розумієш, що все правильно
По тому коли сяють твої власні очі.

Мій акаунт під загрозою видалення. Тому зараз створю альтернативний і постукаюся усім кого зможу в друзі. Ну і додавайтеся самі сюди https://www.facebook.com/profile.php?id=61552286800002

Виклала ще частинку історії Космічного Паціка на Аркуші) Можна зайти-почитати)
https://arkush.net/book/12107

Колись, коли страху стає занадто багато, коли ним заповнена кожна мить - він перехльостує через край. І тоді людина розуміє, що від того що боїшся нічого не змінюється. Від страху не стає безпечніше, найстрашніше у світі не станеться з меншою вірогідністю від того, що його боятись, і навіть цеглина не почне обминати голову через те, що в ній поселився страх.
І тоді людина вимикає цей страх. І перетворюється із заляканої тваринки у когось більшого, безмежно могутнього (але зсередини, звісно ж, здається, що просто живого). І вона може покласти руку у вогонь, а може без зброї вийти на танк, може широко розведеними руками зустріти ракету... Звісно, вона не побіжить одразу це робити, не кинеться шукати спосіб безстрашно вбити себе під найближчим мостом... Але більше немає речей, які її зупинять. І речей, які змусять проти волі звернути з дороги. Бо страх більше не є і ніколи не буде достатнім аргументом

Курці помирають рано,
Невстигнувши подорослішать.
Невстигнувши осягнути
Весь біль і відповідальність
Своєї палкої самотності
Свого гарячого серця
Свого життя - ніби факела,
Своєї обранської долі

Курці помирають рано,
Не бачивши власних діточок,
Забувши що задоволення
В продовженні, а не в згоранні.
В спокійній достойній старості,
У власному домі на пристані,
У кріслі качалці і пледику,
І шурхоті жовклого листя

Курці догорають рано,
Не встигнувши, певно, й вигоріти;
Спаливши ще один світанок,
І ще кубометри диму.
Розсипавши іскри навколо,
Зайнявши не одне серце -
Курці помирають рано,
Так і не зігнувши плечі.

Згадую про те
Чому отак я не хочу жити.
Болісно витягую,
Давлюсь задавненим криком.
Що для мене означає ходити -
Ота печера.
Ламає до сліз і випоту.
Що могла мати але втратила.
Чому як є - це не має сенсу.
Вию, та не видам ні звуку.
Або спущуся, або безсмертя

Колись побачимся ми знову.
Колись побачимся. Колись...
І завмерає ця розмова.
Світись!
Світись, я прошу через гори,
На нашу землю,
В дім світись.
Мені щоб в бліндажі видніше
Було сидіти завтра днись.
Мені щоб краще було видно,
Коли я клацаю ріжки -
Чому я тут, де вогко й стило.
Бо ти повернешся колись.
Бо в нас з тобою будуть дітки,
І в них повинен бути мир.
Я в побратимову автівку -
Ти в поїзд. Вже і розійшлись.
Та ми продовжуєм мовчати
Про спільне - кожен у дорозі.
Ти будеш ждати на цю зустріч,
Допоки носять мене ноги.

Виклала на аркуші перше оповідання із задуманого фантастичного роману в оповіданнях. Воно брало участь в конкурсі, але одразу писалося як початок чогось нового. Тепер пишу друге.
Буде смішне, легке і приємне. Словом, заходьте читайте
https://arkush.net/book/12107

Мені насрати на срачі,
мені додупи українці.
Свої, нормальні, не чужинці,
своїх батьків дочка і син -
Хто совість проміняв на добре,
добро на правильне зміняв.
Хто гроші взяв, віддавши принцип,
але то "ти непонімайш".
Мені насрати на хороших, на
показових, на сумних...
Нехай ідуть своїм всі шляхом.
До дупи хай усі ідуть.
Але що роблять з Україною!
Але шматують Україну!
Але живую Україну
По м'ясу ріжуть. Це болить.
Так що кричати хочу дуже,
Так що у горлі застрягає
той болю крик!

Самій мені так не болить

Крик просто застряг у горлі,
Йому вже немає дихання!
Його комками викашлюю -
Чорну, як вугіль ненависть.
Нехай їдять свій бруд!
Я їх накормлю цею ненавистю.
Нехай захлинуться, потонуть
У гидосних власних фекаліях

Коли пролітає ракета над головою
І ти видихаєш.
Сьогодні не по мою душу, значить ще поплаваєм
А потім знову нервуєш - раз не по мою, значить в місто
І ждеш як спасіння вибуху - головне не надто близько.
І ми ніколи назад не змінимся, це все назавжди
Війна зробила нас такими ось, вміння неправильні...
Спокій коли страшно, нерви у спокої...
Миттєва здатність зібрати єдиний рюкзак, і слова любові -
Тепер це спитати "як ти" після вибуху.
І ми питаємо тих, за ким сумуємо, хто перший в нашій видачі
Ми пишемо їм серед ночі, навіть малознайомим, бо хвилюємось.
Ми спимо під сирени, просипаємо тривоги, від ударів вже не нервуємося.
Чи ми забули про війну? Як можна забути приходи й виходи?
Ми це ніколи не забудемо, довічно в нас це викарбуване.

Моя Україна
Калиною в серці
Червоно-кривавий
Калиновий сок.
Моя Україна
Так зболено-щемно
Так сто́гнуче-со́лодко
ток.
Моя Україна
Безмежно любима
Безкрайнє болюча.
Соло́дко-терпка́
Моя Україна
Предвічно-глибинна
Чарі́вно-смішли́ва.
Така.

Я жива людина, мені так само боляче
Металевим зап'ястям намацую шкабку
Але всередині тендітна рука, якій боляче
І тендітна душа, яка теж хоче щастя.

По мені не видно - може схожа на овоч.
А що усміхаюсь - не хочу всіх напрягати.
Але в очах всеодно проскакує розум
А в душі квіти, що проростають крізь ґрати.

Мене зрізати й з'їсти, чи у погріб закинути
До весни, щоб без мороки відкласти
А я щось обурююся, наче так не повинно,
Наче я там людина, з потребами, а не синенька айстра

День, який змінив все на до і після.
До був страх смерті. Після вона вже сталася.
Я переконую себе у безкінечній круговерті.
Нічого більше втратити. Падає забрало.
Та я застигла, немов муха у сиропі.
Кручусь, як щурик в колесі. Збиваю пінку.
І я не можу зрушити це світове колесо.
Попала щепка. Від міксера життєвого вінчик

Слова, що ви приходите до мене -
Кудись від вас сховатися неладна.
Як припинити говорити вами
Не знаю. Ви самі йдете крізь мене.
Самі говорите крізь скуті мої губи,
Самі співаєте крізь зболене вже серце.
Немає сил терпіти ці страждання,
І зупинити їх рука не підніметься.
Неначе ніж вганяєш в себе гострий -
Так солодко болить, що дужче тиснеш.
Стараєшся вігнать в серце поглибше,
І на папір рядками кров'ю бризкаєш.

Крила частина 2


Попрощавшись з друзяками, відкрив омріяного листа. Третій день він його перечитував і боявся відповісти. Боявся повірити в своє щастя. Зараз він напише SIRDу, що згоден. Так, доведеться менше спати, та і про гру для задоволення прийдеться забути… І з мамою треба буде поговорити - йому явно необхідний замок на дверях і хоч трохи поваги до особистого простору. І він сам знає, коли йому робити уроки - хіба колись було таке, що він забував домашку зробити, що мама йому вказує!? Але ж він так мріяв про це ще з самого дитинства! Вступити в справжню геймерську команду! Тренуватися з ними і спробувати виступити на міському турнірі! Маленький крок до професійного кіберспорту! Якщо вийде - можна замахуватись на більше! Якщо вийде…
Ні! Все! Він наважився! Зараз або ніколи!
Привіт SIRD.
Давай спробуєм. Можу бути онлайн з 21 до 02 щовечора.
Tank.
Це був його вічний нік в Контр Страйку, який встиг прижитися за роки гри. Почав грати Саня, коли йому ще семи не було - в другому класі. Якраз тоді батьки купили його перший комп - баті він був потрібен для роботи. А коли Саня упав з коня на тому тренуванні і батько пішов від них - почав грати з Льохою і Денчиком. Рост пізніше прийшов у компанію - тоді Саня був уже в п'ятому. Хлопці дуже підтримали його - невідомо, що хлопець зробив би, якби не вони! Він тоді зовсім перестав їсти. Жити взагалі не хотілося. Це був кінець усього. І це був хрест на кінному спорті. Що б не було далі - зі зламаною спиною - верхи він сісти більше не зможе. Про улюблений конкур доведеться забути назавжди, навіть якщо вдасться встати на ноги і знову ходити.
Так, він не надто думав головою, коли стрибав через канаву, це правда. Але що сталося, те сталося. Словом, з того часу і з'явилися мрії про кіберспорт. А SIRDа вони випадково обіграли аж через рік - так Саня з ним і познайомився. І з того часу кеп кращої в місті команди іноді вчив його чомусь чи давав слушні поради, іноді вони грали один на один (останнім часом Саня все частіше став перемагати - може навіть кожен п'ятий раз!). А зараз хлопець закінчував дев'ятий клас. Мама дуже переживала за його оцінки, хоча його самого вони мало турбували - Саня гадки не мав, де буде вчитися і чи взагалі буде - це питання його узагалі не цікавило.
Невже він справді це зробив?! - від переповнюючих емоцій хлопець крутонувся на візку по кімнаті і ледве не впав, врізавшись колесом в стіл. Вже завтра, можливо, він буде тренити з чемпіонами свого міста!
Тренькнула пошта. У відповіді (вона прийшла так миттєво, наче SIRD ждав його листа біля монітора) лише коротке питання:
Поспілкуємося?
І посилання на Zoom.
Звісно, поспілкуємося! SIRD уже знайомив його з рештою команди, тільки Diamond лишався якось осторонь їх спільних ігор, але Саня ніколи не спілкувався з усіма ними разом. Зараз тільки мамі похвастається!
Ма, знаєш, що трапилося?! - крикнув Саня у сусідню кімнату.
Ні, не знаю, - іронічно долетіло звідти.
Мені прийшло запрошення! В нашу міську команду по Контрі! - крикнув він. Мамине обличчя вигулькнуло з-за дверей:
Чого ти кричиш? Ніч на дворі - вже дев'ята година! Ти уроки зробив?
Саня гірко зітхнув. На годиннику була 20:10. А мама, як завжди, мало цікавили його успіхи - лише їжа і уроки. І так завжди. Засмучений, він клацнув курсором по посиланню на конференцію...

Саня неспокійно вертівся на ліжку, нервово смикав руками. Йому снилося, що кінь летить над полем і вітер розвіває кінську гриву і його довге волосся. Грива підлітає в такт голопу. Сонечко гріє спину і трошки засліплює очі.
Саня привстає на стременах, пригинається, присідає на пружнистих ногах, опускає вуздечку трішки нижче і стрибає. Кінь потужно відштовхується задніми ногами, легко перелітаючи через яр.

Крила частина 1


Кінь летів над поле, і вітер розвівав кінську гриву і його довге волосся. Грива підлітала в такт голопу. Сонечко гріло спину і трішки сліпило очі. Саня саме націлився перестрибнути той яр. Він здавався глибочезною широченною прірвою - особливо зблизька, якщо під'їхати до самого краю. Раніше яр перетворювався на неосяжну безодню, коли кінь наближався до нього. Потім був просто надто широким для кінського стрибка. А цього разу Саня був впевнений, що зможе, розгін був саме правильний, кінь і він сам явно були готові до стрибка. Саня пригнувся,встав на стременах, присів на пружнистих ногах…
В цю мить і задзвонив будильник. Хлопець застогнав від розчарування. Він майже щоночі намагався здолати це провалля, якого боявся, як вогню, але понад усе прагнув перемогти. В кожному своєму сні. І от майже вийшло! Ну що за несправедливість!
Довелося прокидатися. Уроки то ішли дистанційно, але до їх початку було потрібно, принаймні, вмитися та з'їсти що-небудь. "Клятий будильник усе зіпсував!", думав Саня, шукаючи тапки під ліжком.
Мама заглянула в кімнату запитати, як справи (тобто переконатися, що він встав). Попередила, що на сніданок вівсянка з бананом. Як-же його дістала вівсянка! От-би мама, як бабуся на канікулах, напекла тоненьких панкейків (бабуся вперто називала їх млинцями) і полила солодким липовим медом! Але сперечатися він не став - мама пообіцяла, що якщо Саня гарно їстиме і закінчить семестр без трійок, подарувати йому нову комп'ютерну мишу. Не мишу - справжнього ігрового звіра! - він сам її обрав і у нього язик не повертався називати цього крутого монстра мишкою.
Сонно поплівся у ванну, думаючи про панкейки і математику (яка планувалася першим уроком). Математику він любив - вона була зрозуміла і логічна. Йому подобалося розв'язувати нескладні цікаві задачки-загадки. Чистячи зуби, Саня згадував, чи закінчив учора робити домашку - чи усі рівняння записав. Починався ще один нудний шкільний день...
Після уроків грав з однокласниками в Контр-страйк. З Льохою, Денчиком і Ростом - компанією, яка склалася так давно, що уже і не згадаєш. Цього разу його навіть разочок розкатали по поверхні - але це лише злагодженою командною роботою! Більше він не буде ловити ґав і необачно рашити!
Більше друзям перемогти Саню не вдавалося, поки мама не заглянула з сусідньої кімнати і не запитала роздратовано, чому він не робить уроки. В цей момент його і підбили гранатою. Довелося висловити мамі усе, що він думає про відволікання в самий відповідальний момент.
Мама тяжко зітхнула. Вибачилася… Сказала, що дуже стомилася в чотирьох стінах, що їй набридла робота з дому, як їй тяжко самій… Жаль її дуже. Їй і справді тяжко без батька. З іншого боку, а він у чому винен? Саня їй працювати не заважав (ну може трохи голосно говорив, не чуючи в навушниках)…