Наша Школа

«Навіщо потрібна освіта з вивченням складних теоретичних засад?

Бо успішне навчання має базуватися на дуже спочатку незрозумілих основах, вивчення яких є тим не менш обов'язковим.

Щоб стати програмістом, потрібно опанувати теоретичну, навіть не прикладну (хоча її теж потрібно) математику.

Бо коли ти вже не склав іспит з програмування - розуміння відсутності базису приходить запізно.

"Знання, отримані завчасно, не пропадають. Моделі мислення, отримані зараз, будуть використані пізніше; ідеї, які вперше зустрічаються в творах мистецтва, дають нам основу на все життя. Це звучить випадково і розпливчасто, поки не замислишся над тим, що знання майже ніколи не може прийти у момент, коли воно стає потрібним"

А щоб стати незалежним професіоналом та успішно керувати - потрібно як можна раніше - у школі, в університеті - вивчати основи. Це складно, й може здаватися непотрібним.

Та "Леслі Валіант, видатний фахівець з інформатики, який викладає в Гарварді, бачить у цьому перевагу. Він називає нашу здатність навчатися в довгостроковій перспективі «освіченістю», а у своїй новій книзі «Важливість бути здатним до навчання» він стверджує, що це є ключем до нашого успіху.

Коли ми думаємо про те, що робить наш розум особливим, ми схильні зосереджуватися на інтелекті.

Але якщо ми хочемо осягнути реальність у всій її складності, пише Валіант, то «розумності недостатньо». Нам потрібно будувати об’ємні та гнучкі теорії про світ — теорії, які будуть служити нам у нових, непередбачуваних і дивних обставинах — і ми робимо це, збираючи різноманітні знання, часто повільно, доповнюючи, випадково, і об’єднуючи їх разом. Завдяки цьому процесу ми отримуємо системи переконань, які є ширшими та багатшими, ніж ті, які ми можемо створити через безпосередній особистий досвід.

Найсучасніший ШІ навчається через жорсткий процес і не стає розумнішим після цього, незалежно від того, скільки нової інформації він поглинає.

А от люди постійно вдосконалюють свій розум через розгорнутий, відкритий процес, який пов’язує нещодавно отримані факти та ідеї з давно зібраними. Ми «комбінуємо фрагменти знань, отримані роками окремо» в «теорії значної складності, які мають багато різних частин»."

Й це - освіта. Гарна освіта.

З Днем знань!».

Дякую, Yuriy Dyachenko, за допис!

Ця світлина мала увійти у випускний шкільний альбом. Як фінальний кадр у фільмі, коли головний герой вже зробив свою головну геройську справу і йдуть фінальні титри. У ролях знімалися....

Але тоді, у квітні, коли ми робили фотосесію і потім, коли готувала макет альбому, я не змогла її нікуди "притулити". Тоді я серцем не могла приймати цю візуалізацію: вони йдуть.

Але вони пішли. Відбувся цей день, відбувся випускний, де візуалізація стала реальністю. Мені все думалося: цей день ще так далеко, навіть тоді, коли до нього залишалося кілька годин іншої доби.

Цього класу не мало бути в Наша Школа. Найстарший клас від початку проєкту – 9, там, де зараз навчається мій середній хлопець. А ці діти прийшли у буремні роки ковіда, спочатку тимчасово, з думкою, що у системній державній гімназії все налагодиться і вони повернуться туди.

Дехто дійсно повернувся. Важко було після гімназії та онлайну погоджуватися на систему щоденного опитування та роботи. Але частина так і залишилися, долучилися нові діти, які приросли до нас. А ми приросли до них.

І ось це проростання відбулося якось непомітно, але з кожним наступним роком ставало все більш відчутним. І школярі – не студенти, мені є з чим порівняти. Студентів відпускати легше, бо коротший час взаємодії, бо зовсім інше співжиття.

Гліб, Роман, Тимур, Марʼяна, Тарас, Ілля, Матвій, Ясміна, – наші перші випускники, головні герої нашої стрічки під назвою "11 клас". Класні до неможливості, відповідальні і легковажні, допитливі і жахливо ліниві, вдумливі і поверхневі, енергійні і неймовірно сонні на перших парах до першої кави у перерві. Інь і янь, світле і темне. Життя.

Це був класний час, мої хороші, і тепер ви самі. Лише вперед, впевнено і відкрито. Як це було у НШ, як на цій світлині.

А в НШ починається нові історія дорослішання. Але це вже буде зовсім інше кіно.

На початку березня отримали запит від shturba щодо співпраці у рамка благочинного проекту «Я є світло».
Унікальний проект, розроблений Perfeco in Kilaba дитячий інклюзивний театр для допомоги українським дітям проживати/переживати війну та її наслідки.
Унікальність полягає у тому, що через спеціально розроблені книги, які створені за принципом театру тіней, дитина може програти/проговорити свої стани, відчуття, переживання.
Ми підключили до співдії нашу шкільну психологиню, кураторка середньої школи і наступного тижня матимемо захід «Я є світло», де кожна дитина зможе «проявитися» через взаємодію з книгою.
Дякуємо, shturba, за ініціативу, таку потрібну під час важких часів.
Як все було, покажемо в нашому фото звіті, коли відбудеться захід.

Щоразу, коли роблю допис про те, як показую своїм учням Програму з зарубіжки, отримую порцію коментарів, що, мовляв, дорослі теж таке хочуть.

Ідея мені дуже подобалася, але знайти час, щоби втілити задум якось не виходило.

Скажу більше - вже, мабуть, більше року ми з Ольга Баталова періодично поверталися до цієї ідеї, бо їй вона також подобалася і у Олі були свої думки щодо таких зустрічей.

На все потрібен свій час, мабуть. Для мене поштовхом до активізації стала зустріч з Олею та Сашком Баталовим, коли я писала Сашину історію поранення, яка ввійде в нову збірку короткої прози, над якою зараз працюю.

Ми якось одночасно з Олею вийшли в ідею, що пора. Що зарубіжка для дорослих на часі і назвали цей проект онлайн Клубом «Життя та кохання під час війни», пробні зустрічі з якого я сьогодні анонсую.

Про що цей Клуб?

Про життя під час випробувань, про те, як не втратити довіру і віру. Про шлях, яким проходили люди до нас і про те, як ми можемо, спираючись на чужий досвід, формувати свій.

Коли ми читаємо вірш, повість, роман - відбувається ідентифікація з героєм, історією, почуттями та переживаннями, які в них заклав автор та навіть синхронізація зі станом, в якому письменник творив.

Нам дуже важливо зараз, під час війни, коли так багато болю, руйнувань та втрат, продовжувати бачити життя та любов. Плекати їх в собі. Йти крізь темряву до світла і обʼєднуватися в цьому з іншими.

За нашим планом зустрічах будемо розглядати твори, пірнати в їх смисли, збагачуватися баченням авторів та тим, які підказки це дає нам зараз. А одночасно з тим, буде відбуватися контакт з собою, своїми станами та переживаннями і можливість виразити їх у безпечному просторі групи.

Поки що плануємо пробних три зустрічі. Щоби взагалі зрозуміти, про що ми у цьому проекті, про що інші, про що ми всі разом. І про що може бути проект у подальшому: тематика зустрічей, формат (он/офф лайн і т.ін.)

Почнемо з ранку суботи, 23 березня, час інших зустрічей оголосимо додатково.

Зустріч буде проходити в Зумі, робочий чат в ТГ. Після оплати за курс ми вас підключимо в нашу групу, де будуть всі орг питання.

Цей курс має на меті найголовніше: зустрічі в теплому колі нас, людей, щоби «поговорити на тему». На тему себе, того, що почитали, що відчули, про що подумали.

Оля буде вас ніжно супроводжувати крізь всі ваші стани. Ну, а за мною модерація літературної частини.

І для Олі і для мене це все виглядає як рух душі, як бажання створити добрий простір і для себе і для інших в позаробочий час. Тому все має відбуватися максимально легко, спокійно і тепло. Ну, і смислово для нас усіх.

Якщо вам відгукується ідея Клубу, заповніть, будь ласка, анкету (у коментарях) і після її опрацювання та оплати ми вас будемо долучати до нашої робочої групи в ТГ.

З радістю зустрінемося з усіма вами ❤️

Все-таки, краса рятує.
І мистецтво рятує.
І спільнота також рятує.
Смисли - вони завжди такі, - рятівні. Головне їх мати і триматися.
Вчора відразу кілька опор спрацювали: театр, неймовірна гра акторів, відсутність повітряної тривоги і команда нашого проекту.
А ще гумор. Не дешевий, низькопробний і політично-виборчий, але справжній, той, який залишає не просто минулий гарний настрій, а після якого маєш сили рухатися далі за заданими параметрами.
Вчора випробували розширений похід колективом. Я викупила пʼять лож, театр Франка мене навіть забанив на добу після пʼятнадцятого квитка, правда, потім попустився і я викупила решту.
Я дуже хотіла показати цю виставу своїм колегам, не можу передати, як.
Гра подружжя Сумська-Хостікоєв, непересічний сюжет життя і творчості фрікесси Флоранс Фостер Дженкінс. Ну і сама Наталя Сумська, - дійсно Незрівнянна ❤️❤️❤️
А ще сам театр - ця специфічна атмосфера, яка огортає тебе вже на підході. Центр Києва, освітлене приміщення театру, повністю викуплена глядацька зала, до останнього квиточка.
І відсутність тривог. Я знову це пишу, але це зараз як ще одна додаткова магія і радість, - що вийшло, склалося, що відбулося.
В чаті вчителів вже пізно ввечері після обміну подяками і фоточками прозвучала ідея, що в теплий час пори було би добре після вистави ще обговорювати її десь у сквері біля театру, або в кафешці поруч.
І я думаю, що це був би ще один додатковий сенс в таких от творчих походеньках. Навіть, два.
Один - на зближення ще більше і підсилення ефекту від побаченого через такий обмін думками (вчора самими останніми відходили від театру, не могли наговоритися на цій хвилі)
А другий - якщо припустити, що після вечірньої вистави затриматися разом у сквері і говорити хоча би годину, то це означає, що немає комендантської години. І того, що за цим стоїть.
І таке навіть миттєве припущення такого стану речей наповнює найбільше. Як і відсутність повітряних тривог. Протягом дня і втретє у фейсбучному дописі.

Знаєте, кого найбільше люблять нині діти?

ЗСУ і все, що повʼязано з ними.

Це така чиста, правдива любов, яку спостерігаємо з викладачами вже другий рік поспіль.

Вони все готові віддати хлопцям: найкращі свої малюнки, улюблені іграшки, всі зароблені на ярмарку кошти від смаколиків, які приготували з мамою/бабусею і розпродали, нічого не залишивши собі.

Вчора я була неймовірно втішена: дорога Марія Марія Воротило привезла для школи прапор, підписаний генералом Залужним Валерій Залужний. Із сердечком ❤️

Прапор для школи, для дітей із сердечком від Залужного - завтра я пронесу його по всіх класах, передам дітям привітання від пана генерала ❤️

Вибачте, дорогенькі вчительки, трохи позриваю вам уроки в понеділок.

І ще подумати треба, де його найкраще повісити буде.
Бо це - найпотужніший оберіг, найкращий мотиватор, найцінніший для дітей подарунок ever.

І що там казати, для всієї нашої дорослої команди також ❤️

З підслуханого в Наша Школа
Учень, 4 клас зустрічає на порозі батька першачка, який проходить пробний тиждень і важко алаптовується до нового середовища:
- Доброго дня, - каже учень, - ваш син мене вдарив ось сюди, - показує на скроню. - І не вибачився навіть.
- Ти знаєш, я бачу, що йому важко звикати до першого класу. От, може, ти б йому допоміг зрозуміти, що тут і як. Підказав, як правильно треба, став йому другом.
- Та я би став, але не знаю, чи він хоче мати друзів.
Батько простягає руку для рукостискання:
- То я прошу у тебе вибачення за свого сина.
Учень тисне руку:
- Я приймаю ваші вибачення. І подумаю, як краще бути в цій ситуації.

Це все, що потрібно знати про формат спілкування у НШ ❤️

-Доброго дня! Ви берете ще учнів у проект? - таким питанням я живу останній тиждень і ще житиму до середини жовтня.

Ми вже звикли, що кількість учнів у класах остаточно формується в Наша Школа в другій половині жовтня.

Чому так? Бо у вересні діти йдуть до школи. За літо бувалі батьки забувають свої трабли протягом року, виходять в ілюзію: а раптом? Раптом щось зміниться?

Ну, а батьки першачків - це особливий світ. Прекрасний, блакитно-рожевий і радісний. Після першого тижня часто радість випаровується, починаються думки: може, зарано ми в школу пішли? Починаються сумніви.

І ті, і ті починають шукати. Бувалі знову і активно, в залежності від ступеню задовбаності системою.

Другі - шукають пре-скули або ж маленькі приватні заклади, щоби «звикнути». І так і залишаються.

Тож друга половина вересня-середина жовтня у нас все ще відбувається учнівський заміс. Коли новенькі, пробні дні, переговори з батьками.

Наступного тижня у мене в різні класи приходить ще 4 учні.

Мотивація у всіх різна.
Хтось спіткнувся об систему з першого ж тижня 1 класу.
Хтось втомився втрачати дитину на онлайні.
Більшості вже старшачків потрібна українська мова на всіх процесах з перервами включно.
І рівень знань. Всім потрібен рівень знань.

І партнерство. Втім, ні. Про партнерство між учителем-учнем мало хто знає, йдучи до нас із системи. Це з подивом діти відкривають, провчившись у нас кілька тижнів: а що, так може бути?
І опановують цю, нову для себе систему хтось швидше, хтось повільніше, залежить від попереднього досвіду, стосунків у родині і характеру.

Але всі без винятку рано чи пізно звикають до того, що учитель - це наставник і підтримка. З яким можна і предмет з неочікуваного боку відкрити і попити разом кави на перерві, обговорюючи весь бекстейдж, яким ми всі живемо і який особливо хвилює (бачили б ви наші спільні перерви 😂).

4 нові дитини з понеділка. У кожної родини своя історія.
Першачок, якого система викинула як незручну дитину, четвертий клас, які в пошуку давно. І дві восьмикласниці. В однієї батько в ЗСУ. У іншої - загинув у серпні минулого року 💔

Я всіх їх «відігріваю». Маю такий спеціальний термін, мої дівчата-вчительки вже знають. Кажу: ми спочатку відігріваємо, далі орієнтуємося по обставинах. Це цілий набір взаємодії. І з дітьми і з батьками. Ми «гріємо» всіх.

Це як з новонародженими, які народилися з браком ваги, коли їх поміщають у спец бокси з оптимальною температурою всередині. І за кілька місяців починаємо бачити «стабільні ознаки життя». Однак в більшості шлях може тривати до кількох років. Маємо і такі історії, але те, як все вийшло в результаті - наша втіха і предмет вдалого кейсу. Пароль «Краматорськ», якось я розкажу історію цього хлопця ❤️

8 років тому я вважала, що школа обмежиться лише моїми дітьми. Це була наївність людини, яка, схопившись за ідею, не врахувала всі ризики 🙂 Життя вирішує по-своєму, розширюючи мене з кожним наступним класом. Навіть особливо мене не питаючи. Але чесно кажучи, я і не сильно цьому опираюся.

Сьогодні знову буде про освіту.

Не державну, тут мені нічого сказати. Я не захотіла віддавати туди своїх молодших і дітей. І, на щастя, трапилася ковалеві історія, щоби я, нарешті, наважилася забрати з неї і свого старшого.

Він і є той, через кого я проект придумала і той, хто за 7 років державної системи попри шалений опір родини, все ж, системою пошкоджений.

Коли кажу «пошкоджений», маю на увазі весь системний набір критеріїв, в яких зростають діти: навчання за оцінку, списування, гдз, перехід на російську мову з однолітками (це при тому, що до першого класу він цю мову взагалі сприймав як іноземну, англійська краще була), формальний підхід до процесів і повна відсутність мотивації йти цим шляхом.

Ми змогли лише частково щось підкоригувати, наприклад, мову, він, зрештою, перестав прогинатися у цьому питанні і ламати свій язик і мислення), але на загал мій старший, мій провідник у світ альтернативної освіти, залишається продуктом нашої середньо-шкільної системи освіти. Але такий шлях: у нього і у мене.

Альтернативність дає мені, як засновниці, можливості для маневрів. Ще 6 років тому, започатковуючи проект, мала ілюзію, що зможу повністю відірватися від системи.

Але тут є кілька «але»

Школа має давати знання. Рівень «стандарт» МОНу передбачає певний обʼєм матеріалу. Гратися можна з рівнем (орієнтуватися на більш складний профільний, наприклад), матеріалами (багато хто з моїх вчителів відмовився від підручника), інструментами і способами донесення інформації учням.

Але по факту, якщо ти береш відповідальність за результат, маєш розуміти, що на виході у тебе зно/нмт. І цей ще той виклик, якщо ти звик експериментувати і пробувати різне, маючи мужність визнати: це не спрацювало. Робимо інакше. Це ризики, в першу чергу для вчителя і мене, як двигуна закладу. Тут перша «розтяжка»

Друга «розтяжка» - батьки. Хочуть два в одному: розваг і рівня. Так не буває. Навіть у молодшій школі якщо діти будуть розважатися і чілити, рано чи пізно, виникне питання: а що відбувається? Маю в проекті кілька родин, які прийшли з таким досвідом. І тут також потрібен шест для балансування. Бо часом відчуваю себе канатоходцем, якому всі аплодують внизу, кажуть: клас, круто, ти така молодець! А ти стоїш з тим шестом і думаєш, як би зробити ще один крок, але не в прірву. Особливо останній рік, коли все ускладнюються пролітаючими над головою ракетами.

Батьки - визначальна категорія. Працювати треба їм і з ними. Постійно задаючи питання:
💙що ви хочете для своєї дитини?
💛що ви хочете від своєї дитини?
💙для чого ми, саме ми, вам?
І в залежності від відповідей приймати рішення, чи ми співпрацюємо. Бо меж у батьківських фантазіях немає. По собі знаю 🙂 тож важливо дійсно хоча би дивитися в одну сторону і бачити цінність співпраці. Тоді щось може вийти.

Взагалі, мене завжди рятує чесність. Тому деякі батьки мене обходять. Мають справу лише з класними керівниками. Але класні керівники мають за опору мене. Тож тут шансів утікти мало, краще від початку зрозуміти: куди моя родина йде з моєю дитиною.

Бо мій проект дійсно родинного формату зараз. Так вийшло, що я підсвітила сама собі цінності свої, де родина - одна з ключових для мене. У сенсі взаємопідтримки, бачення потреб іншого, прийняття, готовності до співпраці і кооперації.

І якось виходить, що більше третини родин зараз у нас - це ті, хто привівши одну дитину, наступного року приводить другу. І це добре. Ти бачиш динаміку змін і можеш це показати і батькам. І це важливо батькам.

Ну, і команда. Основа основ. Коли мене питають, в чому успіх нашої україномовності, до прикладу, я кажу, що це - послідовність кожного нашого командного гравця. Від їхнього шляху, усвідомлення і наполегливості залежить індивідуальний і загальний результат. І так в усьому, не лише в мовному питанні. Просто на сьогодні це наш найбільш вдалий у проекті кейс, який можемо озвучувати, бо йде 7 рік і є результати.

Цьогоріч ми вперше вийшли на доковідну кількість учнів у проекті. Три роки ми втрачали.

Діти не хотіли паритися на живому навчанні (ми весь час працювали наживо) і батьки забирали їх у державні школи (це про старшачків). Минулого року значна частина виїхала. Важко було. І морально, і фінансово.

Цей рік ми приросли. Значною мірою класними середнячками, з класних родин 🥰

І вже не так тривожно і страшно. Бо пройшли минулий рік з усіма його викликами військового часу.

Є сенси, сформовані цінностями.
Є люди, і батьки, і вчителі, які їх розділяють.
Є команда однодумців.
І є відсутність страху бути правдивою в тому, що ти робиш.

І тому все виходить. І все вийде. Тут уже я не сумніваюся, як на самому початку, коли заходила у процеси, переповненою ілюзіями і практично на самоті.

Кілька років тому я шукала собі в шкільний проект викладача української мови та літератури.

У мене широке коло знайомих, мені багато радили, бо знали, як у нас в проекті все облаштовано.
І з точки зору учнів, і з точки зору вчителів. По-людськи.

Хтось із тих, кого мені порадили, коли я звернулася, говорив зі мною спокійно, доки не усвідомив, що йдеться про роботу у школі.

І тоді я почула щось типу: яка школа? Ви що, я викладач ВНЗ, і взагалі - таке пропонувати мені, це моветон.

Я тоді важко таке переживала. Сама провикладала у виші 20 років і знаю, що таке система не з чужих рук.

І створювала проект від зворотнього. Щоби системного духу у близько не було (окрім того, що стосується організації процесів, тут якраз система має бути)

Коли кажу «система», то маю на увазі те, що зветься «паперова».
Паперова освіта, паперова медицина, паперова армія.

Коли фокус не на людині, а на звітності. Тій звітності, яка вбиває процесність. І, відповідно, творчість. Якщо говорити про професію вчителя.

Де під «творчість» розуміємо відкритий процес між вчителем-учнем, вчитель-його робочий процес. Чисті години безпосередньої роботи. Де виставлені пріоритети. В освіті це учень і учитель. І для мене формування таких процесів - це також творчість. Втім, у організатора трохи інакше все. Але це - обслуговування системи. І якщо ти, умовно, директор, то от якраз ти формуєш ідею, а через неї служиш тим, хто є пріоритетом. Теж застосовуючи різні інструменти і людський ресурс.
Але це вже бекстейдж

Зараз у мене в проекті працюють викладачі провідних вишів і шкіл, вільні «художники» з чудовою освітою і відомі на весь Київ.

Люди, для яких викладання - це те, що дозволяє залишатися у творчому потоці і відточувати свою особистість.

Є дівчата, які невідомі на широкий загал, але які роблять на молодшій школі чудеса добра, створюючи там простір відкритості і затишку. Який максимально сприяє меншим дітям у навчанні.

Мене радять і до мене йдуть.
Попри те, що школа.

Я можу довго розповідати і про моїх учнів, і про вчителів. Бо мій бекстейдж якраз про це: спостерігати, аналізувати, підтримувати, коригувати.

І радію, що реклама і сарафанне радіо працюють у нашому випадку рівномірно ефективно
Було би добре взагалі працювати без реклами, лише через «сарафан», з рук в руки.

Ще є куди рости 😉
Працюємо!

Чому сучасні діти не вміють вчитися, не вміють чекати і насилу переносять нудьгу Дуже крута стаття про виховання дітей і подолання основних проблем у вихованні/навчанні. Прописані як основні проблеми, так і шляхи їх вирішення, що набагато важли....